Барвінковими стежками Тараса Мельничука

То ж в цій земній

у цій сумній,

у цій недолі навісній –

Дай царство, Господи,

й мені –

Своє! -

Амінь.Восени 1946 р. в обійстя Мельничуків постукало горе. Хтось приніс вістку, що старшого сина Василя просто зі школи забрали в тюрму. Його звинуватили з іншими хлопцями у співпраці з бандерівцями. Три місяці відсидів Василь, а потім відпустили, визнавши невинним. Вже тоді в душі поета заробилась ненависть до невідомої системи, яка катувала й брата, й батька.

Батька на розстріл вели поляки,

Вели фашисти, вели свої.

Батькова кров – червоними маками.

Сто ночей і сто днів плакали

Батькові солов’ї...

Батько вмирав повільно.

Батько дивився на мене.

Крізь думи його пройшли війни,

Мов куля крізь груди оленів.

Батько вмирав і скаржився винно,

Що землю забрав колгосп.

А земля йому готувала віно –

Хрест серед цвинтарних рос.

І чого він за землю тримався,

Мов до неї приріс пуповиною?

Була земля для нього сонечком майським,

А стала навік домовиною.