Барвінковими стежками Тараса Мельничука

Пив я воду з сорока криниць,

Грівся світом сорока зірниць.

То були криниці і чужі, і братні,

То були зірниці – грона виноградні.

То були криниці, мов столітні вина,

Із землі - з самої серцевини.

Дякую криницям та ще й тому роду,

Де у жовту спеку пив я синю воду.

Пив я синю воду, синю і прозору,

Тільки в кожній бачив – косівськії зорі.

Пив я синю воду із криниць глибинних,

А мені здавалось – вдома з-під калини.

Тарас був як звичайний сільський хлопець. Всі його любили, бо він був наймолодшим. Він мріяв літати, ганяти на велосипеді.

Батько виготовив йому дерев’яного ровера, і малий Тарас ганяв з гори. Та недовго тривали забави хлопця, бо треба було допомагати батькові по господарству. Старші брати працювали разом з батьком у майстерні – виготовляли сани, вози, колеса, шили постоли, ткали верети. Мав і Тарас свою роботу: пас худобу. У вільний час любив він малювати, роздумував про Олексу Довбуша. Неповторні краєвиди і музика справляли неповторне враження на дитячу душу, і він складав свої перші вірші.

“Така Гуцульщина” (ст. 31)

Така Гуцульщина!

Тут все співа:

Про волю - птаха, про косу трава,

Про горе матері – мальована трембіта,

Про чорного джмеля – черемха біла.

Гуцулка древня журними губами

Співа про Довбуша й червону його барду,

Струмок–джигун – про море сиве,

Барвінку синь – про жовть осінню,