Емпiричнi факти та теоретичнi узагальнення в науці

система iстин");

5) Iстина має сумiщуватись з попереднiми iстинами i з новими

фактами.

Теза (1) становить заперечення iстини як абсолютної, незмiнної властивостi "iдеї". Iдея дана, вона є у наявностi. Вона не є нi iстинною, анi хибною, до емпiричної перевiрки вона - просто "iдея". Тому саме емпiричний досвiд розумiється тут як джерело iстини.

Теза (2) пов'язує iстину з дiяльнiстю: iстина "працює". Iнакше кажучи, якщо iдея має практичнi наслiдки, що вiдповiдають нашим запитам, то вона корисна, iстинна.

Цi двi першi тези набули загальнометодологiчного для iндуꬬ¬тивiзму значення.

У тезi (3) виходять з положення, що володiння iстиною - це не самодостатня мета; iстина є засобом для задоволення життєвих пот¬¬-реб. Тому iстина i кориснiсть є тотожнiми.Теза (4) має своїм джерелом логiчне перевернення тези (3): якщо iстинне те, що корисне, то некорисне - неiстинне.

Нарештi, теза (5) має на метi узгодити прагматизм з класичним визначенням iстини як вiдповiдностi iдеї та реальностi: "Пiд р嬬-альнiстю ми розумiємо, з одного боку, конкретнi факти, а з другого - абстрактнi речi та вiдношення мiж ними, що пiзнаються iнтуїти⬬¬ним шляхом"[6. -с.57]. Вiдповiднiсть - це "будь-який процес, що веде вiд даної iдеї до деякої подiї в майбутньому, якщо тiльки цей процес протiкає вдало"[6. -с.58].

Таке розумiння основоположень прагматичного вiдношення до дiйсностi привело Джемса до, так званого, "радикального iндуꬬ-тивiзму" - тобто "очищення досвiду" вiд рацiонального тлумачення апрiористських елементiв. "Радикальний емпiризм", на думку Джемса, мiститься у трьох положеннях.

Положення 1) не можна допустити у якостi факту нiчого, за в謬-нятком того, що може бути вiдчуте в певний час за допомогою деякої iстини.

Положення 2) вiдношення мiж речами, так само, є предметами бе第-посереднього окремого досвiду, як i самi речi.

Положення 3) безпосередньо сприйнятий Всесвiт не потребує якої б там не було трансемпiричної опори, але володiє зв'язною або бе第-перервною структурою.

Завеошену систему методологiї iндуктивiзму в формi фiлософiї прагматизму булр розроблено у роботах Джона Дьюї (1859-1952), до основних методологiчних праць якого вiдносять: "Нариси з експер謬-ментальної логiки" (1916), "Демократiя i виховання" (1916), "Про досвiд, природу i свободу" (1917), "Реконструкцiя у фiлософiї" (1920), "Людська природа i поведiнка" (1922), "Досвiд та природа" (1925), "Пошуки достовiрностi" (1929), "Логiка: теорiя дослiджен¬¬¬ня" (1938).

Для Дьюї, мислення - це дiяльнiсть конкретних людських ор¬¬-ганiзмiв у взаємодiї з їх середовищем, i воно є "iнструментальним" стосовно контролю над середовищем. Вiн вважає, що "iдеалiстична логiка" формулює проблему логiки як проблему зв'язку логiчної ду쬬¬ки з "чуттєво-матерiальним". Але при цьому iгнорується важлива р謬¬са мислення: контроль над середовищем в iнтересах людини. Також заперечується, що "логiчнi форми" мислення - судження чи умовиводи - вiчнi, необхiднi та внутрiшньо властивi мисленню як чистої та незалежної розумової чи духовної дiяльностi. Форми дуки, згiдно з Дьюї, виникли у процесi природної iсторiї людського мислення як працюючий "захiд", по своїй сутi iнструментальний стосовно контр¬лю над середовищем. Тому цей захiд може бути замiнено на iнший. Логiчнi форми не є "готовими", вони є лише рiзноманiтними формами речень. Таке трактування Дьюї, що є мислення отримало назву "нату¬¬-ралiстичного". Воно знайшло своє застосування в iндуктивiстському вченнi про систему знання. Так, у I-й главi "Пошукiв дос¬¬¬товiрностi" Дьюї визнає, що основною помилкою теорiй пiзнання є вiдокремлення знання вiд практики. цю думку вiн постiйно повторює i в iнших роботах.

Якщо ми стаємо на натуралiстичну точку зору i вiдмовляємося розглядати мислення як "дещо в собi", то "в нас немає вибору, за винятком ...можливостi уявити собi мислення як реакцiю на особл謬¬вий стимул..."[7. -с.32]. Воно слугує "засобом для вироблення вiддаленої, але правильнiшої реакцiї". Iнакше кажучи, якщо особл謬-востi середовища викликають внутрiшнiй процес мислення, то моторна реакцiя на даний стимул вiдкладається, поки не вiдбудеться "внутрiшньоорганiчна подiя". Отже, мислення виникає "внаслiдок п¬яви несумiсних факторiв усерединi емпiричної ситуацiї". Успiшне мислення перетворюється у знання, i "визначає мiсце знання у досвiдi, умови його виникнення та дiї означає встановлення, що, оскiльки знання з'явилось у наслiдок утруднень людини, воно пiдтверджується як реконструююче умови, що викликали цi утруднен¬¬-ня"[7. -с.56]. Тодi мислення являє собою неначе "пiдготовчу школу" для вироблення типiв поведiнки. Воно дає знання, коли керується певними, добре випробуваними методами, i набуває, таким чином, максимальної практичної надiйностi. Саме ця практична надiйнiсть i є основною характерною особливiстю наукового знання.