Емпiричнi факти та теоретичнi узагальнення в науці
Так, наприклад, свою фiлософську позицiю Спенсер називає "пер嬬-будованим реалiзмом". "Перебудованiсть" своєї реалiстичної фiл-софiї вiн вбачає в тому, що цей реалiзм не ототожнює вiдчуття iз дзеркальним вiдображенням властивостей речей, якi їх викликають. У своїй працi "Класифiкацiя наук" вiн досить критично поставився до класифiкацiї наук О.Конта, котрий будував класифiкуючу систему вiдповiдно до ступенiв загальностi. На його думку, при подiлi наук на класи усi науки мають характер абсолютної загальностi, а тому є поряд покладеними. Принциповi Конта Спенсер протиставляє подiл нବ¬ук на абстрактнi, абстрактно-конкретнi, конкретнi. Логiку, матемବ¬тику та механiку вiн вiдносить до абстрактних наук, бо вони спирବ¬ються на незалежнi вiд емпiричних даних уявлення, тобто суто ап¬диктичнi: "Рiзниця мiж чистими формами речей i самими предметами ¬¬¬така, що йти далi чистих форм нiкуди... перехiд iз однiєї групи в iншу неможливий"[4. -с.12]. Фiзику, хiмiю, бiологiю Спесер вiдн¬сить до наук, якi займаються емпiричними реальностями, тобто до конкретних наук. А там, де виникають об'єднання абстрактних i конкретних наук (наприклад - теоретична фiзика), вiн вбачає абс¬¬-трактно-конкретнi науки.У своїх працях "Головнi початки" (1862), "Пiдвалини бiологiї" (1864-67), "Пiдвалини психологiї" (1870-72), "Пiдвалини соцiологiї" (1876-96), "Пiдвалини етики" (1879-92) Спенсер виявляє себе послiдовним провiдником iндуктивiзму та противником вчень про "метафiзичну iнтуїцiю" як основу наукового мислення, що створює синтетичнi судження. Проте, безпосередньо для себе вiн визнає г-ловною проблемою визначення основи синтетичних суджень, що виявляє себе у створеннi аргументацiї до положення про вiчнiсть матерiї, як синтетичного єднання уявлень, якi вiдповiдають принципам емпiризму.
Спенсер ставить конкретне питання: "Чи маємо ми гарантiю, бiльш надiйну, нiж гарантiя свiдомої iндукцiї на основi досвiду?"[4. -с.32]. Вiдповiдаючи на нього, вiн обгрунтовує, що "самоспостер嬬¬ження" (опис дiй нашої свiдомостi) дозволяє довести на досвiдi психологiчну неспроможнiсть уявити собi зникнення матерiї, якщо досвiд нас у цьому переконав. Аналiз вказує, що поняття про вiчнiсть матерiї безпосередньо дане свiдомостi. Тобто, тут вiн спирається на загальновiдоме визначення поняття "буття" Па𬬬менiдом. Уявивши собi, що простiр займає лише один предмет, ми не здатнi уявити його перетворення в нiщо, бо "нiщо" теж потрiбно уя¬¬¬вити певним чином.
У свою чергу, на вiдмiну вiд позицiї Парменiда вiн вважає, що неможливiсть змiстовно уявити "нiщо" засвiдчує про те, що наше мислення своєю основою кладе саме чуттєвий досвiд, адже "абсолютне зникнення" принципово знаходиться за межами навiть можливого досвiду чуттєвого сприйняття.
Специфiчною особливiстю позитивiзму Спенсера є широке викорис¬¬-тання загальних суджень, якi у розгорнутому виглядi знайшли своє мiсце у його вченнi про "загальну еволюцiю". "Iнтеграцiя матерiї супроводжується розсiюванням руху, що перетворює матерiю iз неви第-наченої, незв'язаної однорiдної субстанцiї у визначену рiзновидну, що здiйснює перетворення руху"[4. -с.211]. Ця формула еволюцiйного процесу конкретизовна в загальних законах еволюцiї - несталостi однорiдностi наслiдкiв; групування; урiвноваженностi. Напрямок еволюцiонування - урiвноваженнiсть. Однак, остаточна рiвновага рухiв є протилежнiстю руху, тому вона знову приводить до розсiювання рухiв.
Своє вчення про загальну еволюцiю Спенсер означує як результат опису фактiв, а не метафiзичного конструювання системи свiту. Так, факти засвiдчують, що еволюцiя вiдбувалась i вiдбувається, а твердження, що вона буде вiдбуватися - не наукове, а метафiзичне. За допомогою таких мiркувань Спенсером була виявлена фундаменталь¬¬¬на теза iндуктивiзму: при дослiдженнi конкретних питань неможливо створити методологiю прогнозуючого характеру. Тому проблеми про㬬¬нозування вирiшуються за допомогою загальних питань.
У 1871 роцi у Кембрiджi (Массачусетс) групою осiб з "спорiдн嬬¬ними" думками був створений "Метафiзичний клуб", який вважав за необхiдне проводити пропаганду принципiв послiдовного iндуктивiзму. Прiоритет у формулюваннi вiдповiдi на визначене першими поз謬-тивiстами питання про зв'язок понять з активнiстю нашого розуму та емпiричним досвiдом, належить Чарльзу Сандерсу Пiрсу (1839-1914). Фактично з його статтi "Як зробити нашi iдеї ясними" (1878), яка вважається класичною постановкою проблем прагматизму, i почалась ця фiлософська течiя.
У своїй логiцi Пiрс розвивав iдеї iндуктивiзму Мiлля, Буля, Джевонса i де Моргана. Вiдповiдно до цього вiн розглядав логiку як науку про емпiрично данi зв'язки знакiв (символiв), науку суто формальну i незалежну вiд психологiї. Вiн вважав, якщо ми хочемо мати наукову "метафiзику", то вона має грунтуватись на логiцi, а䬬¬же її закони - це закони i буття, i думки. Його принципи iлюстр󬬬ються такими сентенцiями: "мої принципи абсолютно виключають вик-ристання мною психологiї у логiцi"; водночас: "формальна логiка не повинна бути занадто формальною; вона має представляти факти пс謬¬хологiї, iнакше їй загрожує небезпека виродження в математичну розвану", i, врештi, "метафiзика полягає в наслiдках абсолютного прийняття логiчних принципiв не лише як регулятивно значущих, але i як iстин буття"[Цит. за: 5. -с.44].