Конструювання базових значень i смислiв через нову класифiкацiю в наукових дослідженнях

Розглядаючи факти як фундамент науки, Пуанкаре вказує на н嬬¬обхiднiсть для вченого наступного кроку - узагальнення фактiв. "Вчений повинен органiзовувати факти; наука створюється з фактiв, як будинок з цеглин. Але накопичення фактiв є не в бiльшiй мiрi наукою, анiж купа цеглин - будинком" [3. -с.91]. При характерис¬¬¬тицi узагальнення Пуанкаре вiдходить вiд точки зору однобокого емпiризму, яка була поширеною серед значної частини природ¬дослiдникiв Нового часу i яку фiлософськи обгрунтовував поз謬-тивiзм. Вiн вiдзначає, що в русi наукової думки вiд фактiв до узବ¬гальнень немає тiєї абсолютної безперервностi, котра припускалась до цих пiр емпiризмом, а спостерiгається своєрiдний стрибок - якщо факти є строго достовiрними i повиннi бути такими, то узагальнення спочатку виступають у виглядi гiпотези: ""Будь-яке узагальнення є гiпотезою". Якщо ранiше, у XYIII столiттi i протягом значної частини ХIХ столiття, бiльшiсть природодослiдникiв, услiд за ньютонiвським принципом - "гiпотез не видумую", - абсолютно протиставляли наук¬ве знання i гiпотези, то Пуанкаре дiйшов висновку, що в останнi десятилiття розвиток науки зробив "очевидним, що математиковi не можна було б обiйтись без гiпотези i що тим бiльше не обходиться без неї експериментатор"[3. -с.97]. Цей висновок означав усвiдо쬬¬лення зростаючої ролi теоретичного мислення по мiрi глибшого пiзнання реальностi i водночас усвiдомлення специфiки рацiональн¬го пiзнання, неможливостi його зведення до чуттєвого пiзнання.

Але Пуанкаре не лише виявляє iстотну роль гiпотези в науцi. Першочергову важливiсть для нього має вияснення того, який вплив мають на значущiсть наукових теорiй тi гiпотетичнi узагальнення, на основi котрих вони виростають. Вiдкидаючи як дилетатнський тବ¬кий пiдхiд, згiдно якого гiпотези настiльки послаблюють теоретичнi погбудови, що вони "повиннi були руйнуватись вiд одного подиху вiтру", Пуанкаре стверджує, що "гiпотеза є не лише необхiдною, але й дуже часто законною"[3. -с.98].

Конкретне значення твердження про правомiрнiсть та необхiднiсть гiпотез розкривається Пуанкаре при аналiзi таких вищих узагальнень фiзики, якими є формулювання законiв природи. Тут, як i при аналiзi геометрiї, в Пуанкаре є багато висловiв, якi, якщо їх розглядати поза контекстом, виглядають як вираження фiлософського, а не методологiчного конвенцiоналiзму.Розглядаючи класичнi надбання фiзичної науки неважко помiтити, що фiзичнi теорiї можуть сповiщати нам образи дiйсностi, якої не iснує емпiрично, навiть не може iснувати для нас, якщо ми не послiдовники платонiвського вчення про iснування свiту iдей. Такий стан справ вже давно був усвiдомлений стосовно математики. На󬬬ковцi вже полишили спроби знайти у емпiричнiй реальностi трикут¬¬¬ник, коло, квадрат i т.п., якi були б абсолютно тотожнi з матемବ¬тичними визначеннями геометричиних фiгур. Емпiрична дiйснiсть, з якою мають справу люди, складається лише з багатокутникiв, кiлькiсть кутiв емпiрично даних предметiв завжди залишається остବ¬точно невизначеною з причини неможливостi створення способу абс¬лютно точного вимiрювання. Тому вчення Платона про незмiнний свiт iдей визнано фiлософською абстракцiєю. Тепер же, схожий стан справ було усвiдомлено i в сферi фiзичних теорiй (що переконливо було доведено прагматичним аналiзом практичностi знання). Вже нiкого не здивувати тезою, що не iснує тiла, на яке дiє лише одна сила, або не дiє жодної (закон Ньютона).

Розрiзнюючи у фiзицi "iстини чистого досвiдного походження", що встановлюються з деяким наближенням для майже iзольованих систем, i строго достовiрнi "постулати, що прикладаються до процесiв всь¬¬¬ого Всесвiту", Пуанкаре проголошує, що "постулати цi зводяться, врештi решт, до простих конвенцiй. Цi конвенцiї ми в змозi встବ¬новлювати, поскiльки заздалегiдь впевненi, що нiякий досвiд не опиниться з ними в суперечностi"[3. -с.277]. Але, вiдкидаючи фiл¬софський конвенцiоналiзм Ле Руа, Пуанкаре вiдразу ж вносить важл謬¬ве коректування до своєї методологiчної позицiї: "Такi конвенцiї, однак, зовсiм не абсолютно довiльнi; вони зовсiм не є витвором нବ¬шого бажання. Ми засвоюємо їх лише тому, що вiдомi дослiди показବ¬ли нам всю їх зручнiсть" [3. -с.279]. Пiд "зручнiстю" основних узагальнень фiзики, як i пiд "зручнiстю" геометричних аксiом, французький вчений розумiє їх вiдповiднiсть до властивостей навк¬лишнього свiту.

Всупереч не лише конвенцiоналiзмовi Ле Руа, але й епiстем¬логiчним твердженням Бутру про випадковiсть законiв природи, Пуан¬¬¬каре заявляє, що "науковi закони - це не штучнi винаходи; ми не маємо нiяких пiдстав вважати їх випадковими..." [3. -с.279]. Вiн проводить розрiзнення мiж штучнiстю методологiчних прийомiв, при допомозi котрих вiдкриваються закони природи (та чи iнша система вимiрювання, певнi вимiрювальнi прилади, такi специфiчнi засоби рацiонального пiзнання, як гiпотеза), i епiстемологiчним визнанням незалежностi вiд суб'єктивних переконань людини змiсту цих зବ¬конiв. Звертаючи увагу на те, що при переходi вiд повсякденного досвiду до наукового зберiгається деякий спiльний для обидвох видiв досвiду i немiнливий елемент (iнварiант), Пуанкаре так хବ¬рактеризує його сутнiсть: "Iнварiантнi закони являють собою спiввiдношення мiж "сирими" фактами - тодi як спiввiдношення мiж "науковими" фактами завжди залишаються залежними вiд вiдомих кон¬¬¬венцiй"[3. -с.275].

Теза про iнварiантнi закони, по сутi, є визнанням того, що у самiй природi iснують постiйнi сталi зв'язки явищ, якi вiдбивають¬¬¬ся спочатку повсякденною свiдомiстю ("ненауковi" факти), а потiм отримують строгу математичну форму вираження у фiзичнiй науцi. О䬬¬нак, об'єктивний сенс названої тези усвiдомлюється Пуанкаре настiльки нечiтко, що в нього є багато формулювань, якi принципово заперечують об'єктивнiсть законiв природи. Так, вважаючи, що цi закони виражають "гармонiю" природи, вiн пише: "Але чи iснує поза людським розумом ця гармонiя, яку людський розум прагне вiдкрити в природi? Без сумнiву - нi; не можлива реальнiсть, яка була б цiлком незалежною вiд розуму, котрий осягає її, бачить, вiдчуває її"[3. -с.181]. Тобто, з положення, що саме людина пiзнає закони природи, Пуанкаре робить висновок, що поза людським розумом понят¬¬¬тя "закон природи" не має сенсу.