Сукнарство на Гуцульщині
Сукна з натурального чорного кольору з часом руділи, тому їх часто задублювали (“червоними”) у відварі кори з чорної вільхи та лушпиння горіхів.
Черлене (червоне) сукно роблять з білого натурального сукна, яке протягом 2-3 діб обезжирюють, тобто парять в лузі з букових дров і після цього фарбували камеллю з галунок на бурячковій заквасці. В тому розчині сукно повинно улежати найдовше 1 годину, і під час цього процесі його потрібно часто і обережно повертати.
Сукно натурального чорного кольору виготовлялося з “мильки” – вовни молодих овець, через що воно називається мицькове. Таке сукно не потрібно фарбувати, воно все одно залишиться чорним, його використовують на строни для жінок (мал.)
Вовну із старих овець, яка є брунатна, а сукно з неї після валяння рудаве, фарбують на чорне ось як: сухі та спілі стручки випущеного бобу заварюють із зернятами соняшника, березовою та вільховою корою; відвар зливають до бодні і кидають туди сукно на 3-4 доби, часто перевертаючи, після чого його сушать на повітрі. Таке сукно не тратить чорної барви, воно стає густіше і триваліше, але на дотик воно менше делікатніше ніж мицькове.
На Гуцульщині найбільше побутував одяг з червоного сукна.
ІІ.5. Заключним етапом виготовлення сукна, є процес валення.
Сукнянук тканину злегка прибивали бердом, а потім віддавали ущільнювати (“уступувати”) у сукновальні (“фольги” мал.) чи водяні струпи. Збереглися згадка, що в 1482 р. в с. Березові був млин і при ньому сукновальня.
В гірський селях виготовляли багато сукна, тому ступи були при кожному млині, а в таки селах, як Білоберізка, Красноїлів, Богдан і Яблониця, було по три і більше ступ.
В.Залозецький писав, що тільки водному селі Річці в 1870 р-х було 15 млинів, при яких працювали ступи. На жаль на даний час ступи не збереглися.
Принцип валення у водяних ступах відрізняється від ручних фолюшів, які побутували у рівнинних місцевостях України.Процес воляння проходив так: вода з малинівки падала на водяне колесо обертаючи при цьому вал (“воротило”) на осі якого навхрест на певній відстані вмонтовано чотири гранчасті стовпці (метачі”, “метанки”). Паралельно валу розміщена колода з одним або двома видовбаними півкруглими коритами, гніздами, перегородженими стояками. В кожному кориті – по два сходоподімних зубчастих молоти (“наголовачі”, “макогони”,”довбні”) прикріплені на видовжених чотиригранних балках (“батога”). Вони на певній відстані вмонтовані в “нивиці” на металевому “сворені”. При обертанні валу кожен метач раз по раз чачепає грань скупаря піднімаючи його вгору, після чого той подав назад і зубами бив сукно в кориті зібране в складки. Оскільки в першому ступорі зуби довші з одного краю, то він б’є і завдяки конічній формі корита піднімає складку сукна, другий має довші зуби з протилежного боку, тому він при падінні б’є і одночасно перевертає цю складку. В такий спосіб безперервно ступорі б’ють і перевертають усі складки.
Кожні 2-3 години ступи зупиняли, сукно перебирали, щоб воно не заплуталось і не билося. В гнізда вкладали по 30-35 мір сукна (сукно міряли на “лікті”, на “рифи” та сажні), заливали його теплою водою, яка невеликим струменем стікала зверху по жолобу.
Валяли сукно 1-2 доби поки воно не стане густе і на поверхні з’явиться “барва” – дрібні ворсинки. Тривалість залежить від якості вовни, щільності прядіння і густоти ткання.
Художні особливості гуцульського одягу із сукна
Верхня гуцульська одіж – тільки сукняна та кожушана, з матеріалів домашнього виготовлення.
Серед типів сукняного верхнього одягу виділяється плащовидний одяг двох форм: мішковина накидка без рукавів – гуля; і різновидності плащовидного одягу з рукавами – сердак, манта, чуганя.