Сукнарство на Гуцульщині

Народні технології виготовлення сукна

Сукно – основний вид продукції домашнього ткацтва, відомого по всій території України, зокрема на Гуцульщині види, що знайшли найширше застосування в виготовлені одягу.

Якість сукна, його естетичний вигляд, технологічні властивості, залежали від первинної обробки волокна способів його скручування в процесі прядіння та від процедур, пов’язаних з кінцевою обробкою тканини.

Сукно виготовляли з вовни домашнього прядіння. Зберігаючи при цьому натуральному барву вовни - - білий, сивковий (із сіро вовни) і чорнобурий. Найбільше цінилося сукно з вовни однорідних овець – м’яке, лискуче, глибокого чорного кольору.Сукно в побуті використовувалось для виготовлення верхнього одягу. З сукна шили різні види плечового одягу, що відомі під такими місцевими назвами як: сердаки, кептани, куцони, чугоні, чулі, манти.

Товщина сукна, його ширина (до 70-80 см.) його пружність зумовили форми давнього народного одягу – просто лінійний крій складений з прямокутних деталей, що зрідка доповнювався вставними гострокутними клинами або так званими вусами.

Окремі елементи сукняного одягу зшивали їх художнім стібком, а бере жінки закріплювали обміткою. Більше видні місця прикрашали нашивками з білого, чорного або барвистого вовняного шнура або, як це видно на гуцульських сердаках плетеними з барвистої волічки косичками, китицями дарновистами і аплікаціями кольорового сукна.

Розділ ІІ.1. Оскільки важливе місце в господарстві гуцулів займало вівчарство, то основною сировиною для ткацтва (особливо у високогірних селах) була овеча вовна. Якість вовни залежала від породи овець, відгодівлі та їх догляду.

Обробка вовни заключалася в тому, що спочатку знімали овече руно раз або двічі на рік – весною і восени. Прали вовну в річковій воді, сушили, розскубували її пальцями і чесали на гребенях. Взимку їх прями на веретені з кужелями.

Знімали “руно” (стригли овець) металевими ножицями двічі на рік: на весні стригли старих овець, влітку ягнят. Вовна зі стрижена з одного ягняти називалася “міцно”, а з річно вівці “ярки” – “натенина”. Зістрижену вовну сортували по кольору і по якості, парили окропом в дерев’яному цебрі 2-5 годин, потім перекладали в плетений з ліщини кошик в якому промивали її холодною водою і просушували на горожах, на жердинах і драбинах.

Спочатку вовну розскубували (“скубли”) руками, після чого розчісували (“чухрали”) на вертикальному гребені відділяючи при цьому довгу вовну (“чистий волос”) від короткого (“штиму”). Коротку вовну розчісували (“гра блювали”) на металевих щітках (“граблях”). Щітки – це дерев’яні дошки (20-30 х 24-28 см) до яких кріпилися на ремені дротяні гачки на відстані 1 см один від одного (мал.. ). Від густоти розміщенні гачків залежала якість розчісування вовни. При чесанні практикувалося змішування вовни ягнят та річних овець у певних пропорціях.

Існували різноманітні способи обробки вовни з метою досягнення певної фізичної властивості структури тканини.

Так із довгого “волосу” пряли тонкі, цупкі, й тугі нитки на підткання, тільки грубші ніж на основу.

На основу для сукна брали преважно “волос”, але на підткання часто змішували “міцел” і “натенину” і вовну старих овець. Сікна виготовлялися різні. Заможніші люди більше виготовляли з тоншого сукна переважно з вовни однорідних овець і ягнят. Бідні селяни змішували різні сорти вовни, часто різної якості і робили з неї грубе сукно.

Загалом обробка вовни на Гуцульщині протягом довгого часу проводилася вручну, із застосування знарядь і засобів обробки характерних для інших етнографічних груп.

Розділ ІІ.2. Характерним для Гуцульщини було те, що в гірських селах обробка вовни була на вищому рівні.

Заключним етапом обробки сировини, була підготовка частого прядива до прядіння. Для цього з повісма витягували “миканки” розкладали їх на мокрій лавці і зволожені туго конусоподібної форми. П’яли нитки веретеном з куделі ((кожівки”, “кужівки”) (мал.).