Сукнарство на Гуцульщині
Давнішого виду куделі робили з стовбура з короткими сучками або з потовщенням посередині. При прядінні нижній кінець куделі – “Державно вставляли в діру лавиці або в “присідку” чи (ідучи дорогою) “сідець”. Відомо, що гуцули пряли ідучи дорогою чи їдучи на коні в цьому випадку куделю закладали за пояс.
Пряли нитик з допомогою веретена, виготовленого з ліщини.
На Гуцульщині існувало два типи веретен: - давнішого типу, що закінчувались внизу своєрідною потовщеною головкою з різними заглибленнями для навивання ниток; - новішого, що мали коліщатко, яке виконувало функцію розгонового колеса.
Спосіб прядіння загальновідомий. Грубі нитки пряли довшим та важчим веретеном, а тонкі – порожним і легшим веретеном. Пряли в кулаці і в пучках. В кулаці переважно тоді, коли веретено легше, а коли важче в пучках.
Напрядини нитки змотували з веретена на мотовило довжиною (70-200 см). Кожні 3 нитки рахували за одну “чисницю”, 10 чисниць становило “пасмо”, 20 пасем – “півміток”, два півмітки – “міток”. Кожне пасмо перев’язувалось шнуром.
Обчислювання ниток на чисниці загальноприйняте, але кількість ниток в пасмах залежно від довжини мотовила в багатьох місцевостях України була різна.Зняту з мотовила пряжу (“міток”) вимочували в теплій воді, пізніше мили, після чого злили, для цього у великий цебер викладали дерев’яну бочку з отвором на дні (“полованницу”, “золницю”). Отвір знизу затикали чопом, а зверну накривали черепком. На дно часом клали вівсяну солому, а на нього клали “мітки”, пересипані попелом з букових дров. Зверху “мітки” теж накривали вівсяною соломо. Заливали окропом і зав’язували веретою. “Мітки” парились цілий день, у вечері чіп витягували, вода із золою стікала в цебер, її знову доводили до кипіння і знову заливали цим кип’ятком “мітки”. Так цей процес повторювали протягом 2-3-х діб, вранці і ввечері, після чого “мітки” вибирали, полоскали в річковій воді, добре прали пранником на камені, висушували переважно на морозі від чого пряжа ставала м’якою і білою.
Розділ ІІ.3. Наступним етапом у виготовленні сукна є процес ткання.
Верстати на сукно не різняться будовою від тих на яких тчуть полотно, у них лише нити і бердо рідше бо основа грубша та й сукно має вийти м’яке, а не туге як полотно. Сукно на сіраки тчуть просто як полотно на сорочки тільки ріхліше. На основу для виготовлення сукна, пряли міцну, сильно скручену нитку з довгої жорсткої вовни – “волосу”, а для утка часто змішували “міцок”, “нотенину і вовну з старих овець”.
Для повсякденного одягу виготовляли грубе (“остре”, “чіворське”) сукно з вовни старих овець, а для святкового - значно тонке і м’яке.
Відповідно до традицій окремих осередків сукно робили з різною фактурою. В Північних регіонах Гуцульщини (Баня-Березів, Білі, Ослави, Заріччя, Микуличин) характерне сукно з своєрідною вузликуватою поверхнею _ “ключками”. Для досягнення цього фактурного ефекту підбирали волос як на основу так і на ткання. пряли легко виткане сукно валяли в ступах для ущільнення й отримання ворсової поверхні. Тут використовувались сукна переважно натуральних кольорів на сердкаки, а з білого – виготовляли святкове вбрання, весільне.
В Південних регіонах Гуцульщини (Космач, Соколівка, Виженка) робили тонше сукно з гладкою поверхнею чорного або темно-коричневого кольору для сердаків.
У гірських місцевостях (Річка, Криво рівня) на повсякденний одяг ішло сукно, чорного, коричневого, білого кольорів, з сірого робили святкову манту, з білого – чучило.
Виробництвом сукна тут до кінця ХІХ ст.. займалися цілі родини, також сукном сплачували податки.
Сувої сукна входили також для посагу дівчини.
Розділ ІІ.4. На Гуцульщині побутувало сукно як природного так і фарбоване в чорний і червоний кольори. Сукна з натуральної сировини мали природну барву вовни, себто: чорну, білу, сиву, темно-брунатну, коричневу.