Художні особливості тобівок на Гуцульщині ХІХ – ХХІ ст

Про свій костюм горяни говорять, що він підкреслює в гуцула чоловічність, у гуцулки - красу. Народні уявлення про образ чоловіка пов’язані з хоробрістю та вдачею. [10] Чи не цих рис додавали його високій статній фігурі широкий ремінь, сокирка, зброя, порохівниці, тобівки тощо.

Розділ 2

Художньо-стильові особливості тобівок на Гуцульщині

Класифікацію народних виробів зі шкіри можна проводити кількома ознаками: матеріалом (виходячи із способів обробки сировини), видом, формою, побутовим призначенням тощо. У зв’язку з цим виділяємо вироби із шевського товару (взуття, ремені, сумки), овчини (кожухи, шапки), з лимарщини (упряж, ремені). [7]

Із шевського товару крім взуття народні майстри виготовляли ще ремені, сумки, гаманці та інші дрібні вжиткові вироби. Найдавнішими центрами виготовлення виробів з “ременю” у кінці ХІХ- на початку ХХ ст. на Гуцульщині були Косівщина (Річка, Снідавка, Брустори, Шепіт, Уторопи, Косів),Верховина (Криворівня, Красноїлів, Голови).Відомими “на всі гори”, як кажуть літні гоцули, було мистецтво І. Д. Кіщука (1874-1945) із с.Річки та Ф. Якіб’юка (1877-1959) із с.Снідавки. Нині їх вироби зберігаються у музеях Івано-Франківська, Коломиї, Косова. Провідними гуцульськими майстрами художньої обробки шкіри були також Теодор Мегединюк, Михайло Мартищук, Микола Медвідчук, Степан і Дмитро Пітеляки із с.Річки, Никола Дудчак і його син Дмитро та Лук’ян Миклащук із с.Брустори, Микола Вінтоняк з Косова, Лукин Якіб’юк із Снідавки. На Верховині відомі майстри – Процюк (Криворівня), Іван Миронюк (Красноїлів). [7]

Загалом при створенні робіт мають місце ніби два нероздільних процеси: духовний і ма¬теріальний, тобто виробничий.

Художня довершеність виробів народного мистецтва великою мірою є наслід¬ком глибокого розуміння майстром пластичних можливостей матеріалу. Що¬разу в його руках народжується маленьке диво, тому що в самому процесі праці матеріалізуються не лише професійні навички майстра, але і його поетичне сприйняття світу, невичерпна фантазія. Народні майстри - тонкі й чуйні худож¬ники. Вони добре розуміють, що мистецька річ цінна творчою фантазією, та¬лантом, а не підробкою під багатий матеріал. [11]

Характер художнього вирішення тобівки у процесі історичного розвитку безперечно, зазнавав змін, удосконалювався, відповідно до пануючих на певному періоді понять про красу. Водночас важливу роль тут відігравав фактор традиційності. Нарядність тобівки не обмежувалася лише декором, а проявлялася також у формі, конструкції, розмірах.

1.1. Типи та форми тобівок.

Значне поширення в цьому етнографічному районі мали також чоловічі юхтові “тобівки” (“табівки”) – плоскі сумки (26х21х3 см; 27х24х2,5 см) на довгому ремені. Вони були розраховані на зберігання і транспортування дрібних повсякденних предметів. Вони доповнювали чоловічий одяг і у значній мірі декоративне призначення.

Тобівки протягом ХІХ ст. зазнали певних змін у формі та оздобленні. Давніші, так звані “старовіцькі”, були розміром близько 26х22х2 см., прямокутні, з кришкою, яка закривала всю передню частину корпусу. (Рис. 6)

У кінці ХІХ ст. ці тобівки змінились на півкруглі, менші за розміром, але місткіші за рахунок збільшення їх ширини. (Рис. 7) Далі ця форма стійко зберігалась. [7]

Різновидністю чоловічих шкіряних торбин були поширені на Гуцульщині “ташки” та “порошниці”, так їх називали у Верховинському районі. Ташки були невеличкі (16х13 см), зовсім плоскі (2,5-3 см) чоловічі шкіряні сумки на довгому ремені. (Рис. 8) У ташках іноді зберігали документи, загалом же вони служили “для гонору”. Їх носили тільки у святкові дні, через плече, навхрест до тобівок. [12]

Крім традиційних чоловічих, в перших десятиліттях ХХ ст. для міських жителів і туристів почали виготовляти жіночі тобівки з кольорової шкіри, орнаментовані подібно до кептарів. (Рис. 9)