Художні особливості тобівок на Гуцульщині ХІХ – ХХІ ст

Стан дослідження Щоб висвітлити тему і виконати поставлену мету, в першу чергу потрібно мати в своєму розпорядженні відповідні першоджерела, на які можна було б опиратися.

Багато фактологічного матеріалу як про техніки виконання та художні особливості тобівок на Гуцульщині міститься в працях науковців-етнографів середини ХІХ – початку ХХ ст. Адже тільки з другої половини ХІХ століття формується розуміння необхідності детального вивчення народних технологій, промислів, ремесел. По вивченню даного питання великий внесок зробив В.Шухевич у монографії “Гуцульщина”[2].

Вивченням сукнарства на Гуцульщині займались: Домашевський М. [3], Гошко Ю. [4], Соломченко О. Г. [5], Стельмаха Т. [6] та інші.

Особливої уваги по дослідженні шкіряних тобівок приділив у своїй монографії Горинь Г. Й. «Шкіряні промисли західних областей України (друга пол. ХІХ – ХХ ст.)»[7] . Тут досить детально виділено різновидність шкіряних виробів та їх художні особливості.

Розділ 1

Гуцульська тобівка – традиційний атрибут чоловічого строю.

У східних Карпатах є чарівний куточок: тут голубіють верхи могутнього хребта Чорногори, вкриті віковими лісами дубів, буків, строгих смерек, між якими зеленіють кедри. Тут в’ються бурхливі річки – Прут, Черемош, Тиса і Рибниця, яскравіють шумливі водоспади, шовком міняються зелені полонини. Сотні років уся ця краса була разючим контрастом життю гуцулів.У ХІХ – на початку ХХ століття народне шкіряне виробництво широко розвивалося в окремих регіонах України, а саме там, де було добре розвинуте тваринництво. Це насамперед, південні степи України та Карпатські гори.

Гуцульщина стала головним осередком шкіряного виробництва, де постійно зберігались і розвивались традиції давнини. На процвітання домашнього промислу гуцулів впливали такі обставини, як засіб заробітку, достатньо вільного від сільськогосподарських робіт часу, багатство сировини і природна вдача до прикрашування ужиткових речей. [8]

У системі українського строю гуцульське народне вбрання має особливу цінність: воно збереглося в живому побутованні від давніх часів до наших днів, повноцінно функціонувало ще в середині нинішнього століття, тоді як в інших регіонах в ужитку залишилося лише окремі предмети традиційної ноші. [3] Комплекс традиційного чоловічого вбрання Гуцульщини включає набір нош, поєднаних, як повсюдно в Україні, у такі групи: головні убори, плечова і поясна одіж, верхнє вбрання, взуття і ноша для ніг.

Традиційному народному одягу гуцулів притаманні строгість, прямолінійність форм силуету. Компоненти одягу оздоблювалися різноманітними техніками: вишивкою, тканням, плетінням із вовни та шкіри, металевими прикрасами. (Рис. 1)

Для чоловічого гуцульського вбрання характерна довга біла полотняна сорочка, скроєна у перекидку або з плечовими швами. Поясною чоловічою ношею були штани: полотняні – на теплу погоду, сукняні – на холодну. Полотняні штани – поркениці, портяниці – шили з домотканого сукна, виробленого з ручно пряденої вовни натуральних кольорів (чорного, темно-коричневого, білого). Повсій Гуцульщині поширені святкові штани з фарбованого червоного сукна-крашениці.

Стійкий, неухильний від традиії спосіб ношення штанів та сорочки – також характерна ознака гуцульського народного вбрання і вихідна позиція формування комплексу. Довгу, до колін, сорочку одягали поверх штанів, і вже поній стан оперізували шкіряним поясом та надівали тобівку чи калитку. Ношення пояса чи тобівки на сорочці – характерна ознака гуцульського чоловічого строю. Пояси були різноманіьні, їх старанно виготовляли, про них дуже дбали в ношенні. Шкіряні пояси чоловіки робили для себе самі. Всередину між паси пояса можна було покласти гроші, гаманець, люльку, кресало та інші дрібні речі, які потрібно мати, особливо в дорозі. Шкіряні пояси виділяються великою кількостю оздоб з білого і жовтого металу. Поверх широкого пояса гоцули носили щей пояс з металу- резіть, ретязь. Не менш різноманітними були й вовняні ткані пояси - широкі й вузькі, викінченими тороками чи китицями, різнобарвні, яскраві, ошатні.[3] (Рис.2)

Одяг гуцула доповнювався також тобівками, ташками, порохівницями, гаманцями і карбачом. (Рис. 2,3) Тобівки були квадратної (Рис. 4а, б, 5в) або завкругленої форми (Рис. 4в, 5а, б), одна сторона яких повністю покрита тисненою мідною бляхою (Рис. 4а) чи облямована і поділена бобриками на поля (Рис. 5в), або набита мідними “ціточками”. (Рис. 4б) Накривка “новітньої” торби вибина нейзільберовими “писаними бовтиціми” і “бобриками”. Плоскі ташки квадратної форми були компонентами костюму, інколи в них зберігали гроші, цінні папери. Відомими майстрами по виготовленню “старосвіцьких” і “новітніх” торб були Федір Якіб’юк та Никола і Дмитро Дудчаки. Деякі майстри підписували свої вироби, як от, наприклад, напис на тобівці “Петро Процюк, син Василя в Криворівні”.[9]