Проблеми двомовності. Суржик

Дошукуючись причин цієї мовної стійкості, варто знову звернутися до специфіки мовного існування сільського соціуму, середовище якого виявляється чи не найсприятливішим для продукування гібридних утворень і консервування їх. Соціолінгвісти неодноразово відзначали, що саме мова сільських жителів більше сприйнятлива до інтерферентного впливу, ніж мова городян. У мові сільських учнів, навіть на півдні України, природно життєстійкими є україномовні стереотипи, які не підлягають миттєвому руйнуванню, тож на них накладаються російськомовні. Суржикомовець, прибувши до міста, засвоював відповідно до власних потреб престижну «русскоязычную мову», розширюючи лексико-тематичний та прагмастилістичний спектр суржикового спілкування, і, звичайно ж, не відчуваючи найменшої потреби ані виправляти своє мовлення в бік правильної та престижної української, ані удосконалювати російську. Зазначу, що україномовний прибулець із села, не торкнутого русифікацією, демонструватиме іншу модель мовної поведінки. Він наскільки зможе успішно перейде на російську, вдома, можливо, спілкуватиметься українською, а мовне змішування в його ідіолекті виявлятиметься хіба на рівні перемикання коду російська — українська, макаронічного мовлення залежно від того, в якій із мов легше знайти потрібні виражальні засоби. Власне суржику, тобто гібридів на кшталт пойняв, врем’я, січас, канєшно, согласна тощо, в такого мовця не буде.Суржик у мовному вжитку емігранта із суржикомовного села консервувався як мова сімейна, код спілкування у фамільярних стосунках, у товариських міжсобойчиках, поміж земляками тощо. За таких умов суржик легко набував статусу української розмовної мови в місті. І в ідіолекті тих, для кого це основна форма невимушеної комунікації, і розмовному мовленні інтелігенції, яка, може, пристойно володіє українською мовою, але частенько вдається до суржикових вкраплень. Причина появи таких вкраплень — невиробленість питомо українських урбаністичних форм розмовно-фамільярної комунікації. Шевельов схильний уважати такий суржик, що побутує в міському соціумі, міським жаргоном. У статті про памфлети Миколи Хвильового «Літ Ікара» він пише: «В обставинах двомовності українського великого міста інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. ... Включення таких русизмів у текст Хвильового не означає переключення до російської мови. Воно означає переключення на великоміський жаргон». Іронічне вживання русизмів як елемент мовної гри — це реальність мовної ситуації 20-х років XX століття, яка на сьогодні мало змінилася. Так само дається взнаки й брак міського сленгу. Заміщення міського сленгу суржиком по суті прирікає українську мову, про що Шевельов писав в іншій, уже згадуваній праці «Так нас навчали правильних проізношеній»: «Але тоді, як міський сленг націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржику могли б бути протилежного характеру». Для продукування сленгу необхідні неабиякі лінгвокреативні здібності мовця, що перетворюють, розвивають і удосконалюють мовний матеріал. Риторична формула «народ — творець мови» цілком може бути спроектована у площину сленгу з огляду на те, що його поява передбачає асоціативний розум, національну дотепність, спонтанну мовну гру, в якій народжується оригінальна номінація чи нове значення слова. Гумористична експресія суржику забезпечується самим тільки російським мовним елементом, а це не передбачає задоволення від мови. Тому суржик — глухий мовно-когнітивний кут щоденного мовного існування. Як засіб комунікації він — безформне явище. В цьому плані Андрій Окара має цілковиту рацію, вважаючи суржикову «неповномовність» найвищим ступенем духовного плебейства, відсутністю стилю, внутрішнього організаційного начала, квінтесенцією душевного устрою «одновимірної» людини. Сленг, жаргон, лайка, вульгаризм — усі ці стильово оформлені особистістю мовця сутності передбачають-таки творчість духу, своєрідну поетику вербальних і невербальних жестів. Про суржик цього сказати не можна. Без ін’єкції інших повнокровних складників або талановитої літературної стилізації недолуге дитя таки приречене на безбарвне животіння. Цілком зрозуміло, що мовне існування в суржиковому світі продукує такі ж недолугі ментальні та емоційні структури особистості. Але твердити, як-от Олександр Шумилов у статті в «Сучасності» (2000, ч.10), що суржик — це мовно-комунікативний вияв національної шизофренії, роздвоєння колективної особистості та колективного підсвідомого, — не можна. Суржик — це насамперед спрощена парадигма мислення, а отже, знак духовно-інтелектуальної ущербності як такої, що, звичайно, ж не обмежується суржикомисленням. Це несмак у стилі життя, моделях поведінки й спілкування, світовідчутті. Ми живемо у світі суржикового каліцтва, потворних парадоксів і оксюморонів, де кумедно перемішано стилі та форми. А реальний суржик у назві вул. Басєйна, автобусної зупинки «ст. М. Харьківська», магазину «Чєкушка», цінників «Гірчиця “Крепка”», «Корм для тварын», реклами «Самовирівнювальні суміши для підлоги», «Меблі для вашого образу життя», «Харківський кахель» — лише графічні знаки грандіозної суржикової та й російськомовної (вочевидь, специфічно хохлацької) аморфності. Безбарвної, буденної, зерново-борошняної.

Повертаючись до власне комунікативних аспектів суржику, не можна однак, забувати, що він як мова все ж є явищем культури і як засіб спілкування виграє порівняно з безмовністю. Суржик як форма простомовлення у міській комунікації є своєрідним знаком подолання страху перед мовою, того українського психокомплексу, на який звертали увагу дослідники:

Страх перед рідною мовою мають нині не тільки ті українці, що зреклися її, убивши в собі, а й ті, що зберегли її у своїх родинах, у щоденній вербальній практиці. Українці і далі бояться за свою мову, бояться того, що форсовано нав’язувана російська поглине її — так мати боїться за свою хвору дитину. ... Не всі здатні на на жертовне спілкування із важкохворими — тікають на свіже повітря, до сонця, сміху і… чужої мови. (Стефанія Андрусів, «Сучасність», 1995, ч.7-8, с.150)Шлях втечі реально може привести і до суржику, і до російської. Суржик, своєю чергою, може трансформуватись в українську і в російську. Принаймні це те мовне середовище, комунікативна активність у якому може схилити до оптимістичних прогнозів. Хоча, оптимізм доводиться стримувати: легше перейти з російської на українську, ніж через перехідну стадію суржику, і це зайвий раз указує на могутній консерватизм цієї мови. В усякому разі, суржик розриває «заощаджену у роті німоту» і дає змогу дійти українському мовному існуванню своєї логіки, а окремому індивіду — відбутись у мові. Те, що мовець не отримує задоволення від суржикової мови, зовсім не означає, що відсутня радість спілкування на цій мові. Пересічна людина користується тією розмовною мовою, яку знає, яка міститься в її генетичному коді, не маючи напохваті україномовних зразків міського фольклору, етикетних формул, питомого (народно)розмовного лексикону, який легко адаптується для міської комунікації і є цілком конкурентноспроможним із потужним тиском російськомовного сленгу, який, до речі, залюбки поповнюється з українського мовного матеріалу.