Проблеми двомовності. Суржик
Звичайно, суржики не визнаються за справжні у традиційному сенсі мови. ... Однак, о-мовлюючи для їх носіїв світ, у чомусь вони є з ними рівні. Звичайно, суржик існує ніби у тіні мови, у чомусь є несамодостатнім, однак онтологічно він виконує функцію аналогічну — є основою світу людини. ... Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми не маємо права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем міліонів людей, їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для багатьох актуального і, можливо, єдиного світу. [Тарас Возняк. Тексти та переклади. — Харків: Фоліо, 1998, с.260–261]
Для багатьох людей середнього та старшого покоління у селах і малих містечках України суржик є органічною і по суті основною мовою, і ці суржикомовці чинитимуть опір будь-яким нападам на неї. Відмовитися від суржику на користь російської не дозволяє одним — національна гідність, іншим — мовна лінь. А перейти на літературну чи розмовну українську перешкоджає кілька причин. По-перше, невиробленість питомого розмовно-ужиткового варіанта української мови (докладніше про це далі). По-друге, щоб позбутися російського мовного елемента, суржикомовна людина мусить розірвати шкаралущу свого звичного мовного світу й увійти в інший мовний світ, — а це культурний шок, і то досить болісний для індивідуальної психічної екзистенції. А дидактичні настанови «це мова погана», «ознака безкультур’я» тощо нічого доброго не принесе, хіба тільки, цілком імовірно, викличе відразу до української літературної мови (не кажучи вже, до речі, про будь-які прагнення змінити її правопис). Отож голос «тутешніх» на захист «рідної мови» звучить упевнено й відкрито: «Суржик хочу замінити на “діалект”. Нічого не маючи загалом проти російської, я безумовно віддаю перевагу “суржику” — нашим місцевим діалектам!» — заявила на шпальтах «Культури і життя» (29.10.1997) бібліотекарка з Чернігівщини Валентина Михайленко. Власне, теоретик вищенаведеного дискурсу Тарас Возняк дотримується аналогічної думки:
Суржикові варіанти стали мовою для міліонів людей, і ми повинні ставитися до них серйозно, бо, судячи з усього, матимемо з ними справу ще дуже довго і з часом вони навіть можуть стати продуктивними, а може, трансформуватися у своєрідні діалекти.Газета «Україна молода» (23.05.2001) цілком серйозно пише про мовне вимішування як київський діалект. Звичайно, таке трактування суржику припустиме хіба на рівні наївних лінгвістичних уявлень тією мірою, якою буденна свідомість здатна співвіднести діалект із розмовою, що відрізняється від літературного стандарту і побутує в певному соціумі. Про співвіднесення суржику з діалектом у термінологічному сенсі цього слова говорити не випадає. Бо ні територіальний, ні соціальний фактор не детермінує суржикову мову. Й хоча «Практичний словник синонімів української мови» Святослава Караванського стверджує, що діалект заступає поняття жаргон, арго, сленг, суржик, це скоріше віддзеркалення тих самих наївно-наукових уявлень і певної мовної практики, про яку йшлося вище, бо перші три мовні страти традиційно розглядаються як соціальні діалекти, до яких суржик ніяк не причетний. Якщо вже шукати замінника обтяженому негативом слову суржик, то у площині розмовно-ужиткової мовної страти, яка включає суржик, але ніяк ним не обмежується, і може бути диференційована за територіальними, соціальними та індивідуальними ознаками побутування. Набуття окремими суржикізмами статусу діалектизмів чи розмовної лексики — річ цілком реальна, і тому слів, лексично-звукова форма яких збігається з російськими відповідниками, в тлумачному словнику української мови можна віднайти чимало: врем’я, встрінути абощо. Але діалект як мовна система, звичайно ж, не може покриватися суржиком, хоч би якою великою була спокуса облагородити мовний гібрид іншим іменем. Співвіднести суржик із розмовно-ужитковою стратою наївна лінгвістична свідомість не могла, бо проблема українського простомовлення, як, зрештою, й інших профанних мов, дослідження того, як насправді говорять українці, ніколи всерйоз не хвилювала вітчизняну філологічну думку. А сама поняттєва перспектива профанних дискурсів, хоча й була табуйована меншою мірою, ніж суржик, але залишалася науково нерозробленою, а отже, не могла бути актуалізована у нестрого науковій картині світу.
Звідки родом кровозмісне дитя? З міста чи з села? Абсолютна більшість дослідників схильна вважати, що суржик — скалічена мова українських селян — виникає як наслідок поросійщення в умовах міської комунікації з усім комплексом супровідних психічних і духовно-ментальних деструкцій особистості, яка пристосовує рідну говірку до «городської», престижної мови.
Формування міської субкультури в Україні як російськомовної — явище історичне, добре відоме всім. Україномовне село принаймні до XIX століття не зазнало тотальної русифікації хоча б тому, що царська Росія взагалі не дбала про масове поширення будь-якої культури, в тому числі й російської. Але розвиток капіталізму вніс свої корективи у мовну цноту села. Дошукуючись історично-культурного коріння суржикової мови, варто прислухатися до Максима Стріхи:
До кінця дев’ятнадцятого століття... створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної військової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними... Тому вже наприкінці дев’ятнадцятого століття мовна чистота Наталки і Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканіший селянин зустрічався щонеділі), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови... А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику [«Березіль», 1997, №3-4, с.136].