Проблеми двомовності. Суржик

Про суржик сказано й написано багато. Щоправда, не так багато, щоб віднайти серед опублікованого солідну розвідку чи розділ монографії, але й не так мало, щоб не спробувати узагальнити й типологізувати доволі строкаті думки й судження. Рамки лінгвістичного контексту для цього феномена, схоже, завузькі, й він стає черговим міфом національного етно- та мовобуття. Навряд чи знайдеться в українській філологічній і культурній комунікації термін, що викликав би стільки емоцій та оцінок, різнотипних метамовних рефлексій, таку кількість наївно-лінгвістичних рецепцій, навіть побіжний огляд яких дає змогу окреслити лінгвосоціокультурну парадигму знань про суржик. Метамовна та оцінкова рефлексії настільки значущі для суржику, що саме вони, а не досить аморфна й розмита власне лінгвальна сутність визначають його існування як поняття: у спеціальних текстах це слово часто береться у лапки, наче щойно винайдена метафора, хоча довідкові видання наводять його як мовознавчий термін. Складається враження, що ті лапки потрібні авторові, щоб дистанціюватися від «нечистої мови», а тимчасом їхня присутність розмиває зміст поняття ще більше.

Образна мотивація цього лінгвістичного терміна доволі прозора та прозаїчна: суржик — суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса тощо; борошно з такої суміші; елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно. Така ж змістово безбарвна мотивація суржикової посестри — білоруської трасянки: «суміш сіна з соломою для годування худоби».

Проте зовсім не зерново-борошняний фактор визначив біографію цього слова-поняття, а людський. Він перебуває на периферії й негайно при вимовлянні слова вголос у свідомості не спливає, але відзначений у Бориса Грінченка: «Человек смешанной расы. Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села». Так, саме антропоморфна семантика дала відчутний імпульс для метафоричних парадигм і оцінок, що в той чи інший спосіб здатні модифікувати поняття «нечиста мова». Існування в Україні прізвища Суржик (потомок шлюбу представників різних рас) — переконливе свідчення стійкості людського, а отже емоційного фактора в побутуванні слова.

Образний перифраз «кровозмісне дитя білінгвізму» органічно вписується у антропоморфний портрет, додає до нього ще один штрих: кровозмішання від шлюбу близьких родичів — української та російської мов. Вислів, поставлений епіграфом до цієї статті, узято з україномовного оригіналу Андруховичевої відповіді на анкету про проблеми двомовності. Анкетування проводив російськомовний журнал, отож, публікуючи текст, редакція переклала його, й замість «милого покруча» з’явилося таке: «...где он, этот милый ублюдок, химерическая помесь, кровосмесительное дитя билингвизма?» [«Российско-украинский бюллетень», Москва–Киев, 2000, №6-7, с.99]. Не можна не помітити нових емоційних обертонів у семантиці персоніфікації, адже ублюдок етимологічно пов’язано з номеном «позашлюбна дитина». Отже, новонароджена дитина — Суржик — онтологічно є незаконною тричі: кровозмішання близьких родичів, різних національностей, позашлюбне дитя.

Упосліджений гібрид, продукт зв’язку двох мов, має всі ознаки фізичного та психічного каліцтва. Мовна каліч, скалічена мова, калічений суржик — ці та інші емоційні характеристики довершено синтезує інвектива Андрія Окари: «Хіба ж то мова? То каліка нещасна, а не мова!» [«Кур’єр Кривбасу», 2001, №134, с.5].

У міфологічному родоводі суржику простежується також тваринна лінія. Ображена національно-мовна гідність українця доволі часто виливається в образу-відповідь: російська мова — собача мова; ця «генеалогія» цілком закономірно відлунює в побіжно кинутому «й собі загавкаєш вуличним суржиком» (Оксана Забужко, «Книжник-ревю», 2001, №1). Емоційна тональність відрази і жаху (мовна химера; гидка суміш; ні Богові свічка, ні чортові шпичка), з якою говорять про суржик, виказує ставлення до нього як до «нечистої» мови зовсім не в лінгвістичному сенсі цього слова.Абстрагувавшись так-сяк від зерново-борошняної субстанції суржику, лінгвісти зійшлися та тому, що це все-таки мова, хоч би як сакральна риторика цього поняття у національній культурі суперечила сутності мовної мішанки і хоч би якою безсистемною та невпорядкованою та мова була. Метамовна рефлексія в царині суржику негайно була спрямована в річище стратегії одного з можливих шляхів мовного виживання нації. Перспективи легалізації українсько-російського гібриду як повноцінної мови так і залишилися у площині хіба що публіцистичної інвективи на адресу тутешньої російської мови, яку під гарячу руку можна й суржиком охрестити: «псевдоросійський суржик, що пнеться у “другу державну”» («Книжник-ревю»), та ще журналістських кпинів: слід узаконити суржик, «адже ним розмовляють, певно, навіть більше людей, ніж галицькою [мовою]» («Донецкий кряж»), а чи запровадити «грецьку — на Донеччині, вірменську — на Миколаївщині, польську — на Львівщині, румунську — на Буковині, угорську — на Закарпатті. У містечках центральної України слід впровадити в діловодство суржик» («ПіК»). Цю ідею залюбки підхоплює новітня літературна фантасмагорія:

Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги — інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.