Синкретичні другорядні члени речення з об'єктно-просторовим значенням

- невідповідністю змісту і форми;

- подвійними синтаксичними зв’язками;

- еліпсисом дієслівної форми;

- лексико-граматичними особливостями поєднуваних слів тощо.

Для синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-обставинним значенням, прийнятними є не всі названі фактори. Синкретичне значення об’єктно-обставинних відношень зумовлене, насамперед, особливостями синтаксичного зв'язку між компонентами (“… посереднє керування настільки послаблює свою роль зв’язку … що починає мало чим відрізнятись від такого типу підрядного зв’язку, як прилягання.”) (Удовиченко, 1968, 24); семантичною і граматичною природою поєднуваних слів; невідповідністю змісту і форми сполучуваних елементів; що найчастіше спостерігається у тих випадках, коли лексичне значення словоформи відповідає одному типу відношень, а форма – іншому, до цього ж ця форма співвідноситься з валентними особливостями поширюваного слова, отже, за семантикою – це обставинне значення, а за формою вираження – об’єктне; двоїстою природою підпорядкованого елемента ("Двоїстість семантичної якості синкретичного компонента утворюється в результаті специфічної взаємодії семантики форми і лексичної семантики наповнювача форми, яка характеризується різноспрямованістю різних семантик.") (Вихованець, 1992, 70) та синкретизмом прийменника.

Одним із різновидів синкретичних членів речення з об’єктно-адвербіальним значенням є синкретичні члени речення з об’єктно-просторовим значенням, яке виявляється у тих випадках, коли поширюючий компонент синкретичної конструкції позначає об’єкт цілеспрямованої дії, одночасно вказуючи на локативність. За цих умов лексичне значення посередньо керованих іменників відтісняється функціональним значенням – обставинним (просторовим).

Один предмет, займаючи місце в просторі, завжди оточений іншими предметами і перебуває в певному положенні щодо них. Тому виділення одного матеріального об’єкта з навколишнього середовища і фіксація його нашою свідомістю – це визначення не тільки його безпосереднього місцеперебування в просторі, а й виявлення просторових координат щодо сусідніх об’єктів.

Отже, просторовість – це універсальна категорія діалектики, яка відбиває зв’язки і взаємодію предметів та явищ навколишнього світу.

Просторові відношення – один з об’єктів філософії, логіки і лінгвістики. У філософському плані категорія просторовості відображає основні форми існування матерії. Як об’єкт філософії простір виражає співіснування і відокремленість речей одна від одної, їхню протилежність, порядок розташування однієї відносно іншої (Філософський словник, 1973, 420).

У мовній практиці просторовість визначається, з одного боку, як набір мовних засобів (лексичних і граматичних), за допомогою яких встановлюються просторові відношення суб’єктивної та об’єктивної дійсності, і з другого, - як семантика, представлена цими засобами.

Реальне значення просторовості виражається іменниками таких розрядів:

1) назви населених пунктів і їх частин (місто, село, вулиця, двір, площа і т.п.);

2) назви ділянок земельного рельєфу, географічних і космічних об’єктів (ліс, гори, хмари, сонце, місяць);

3) назви адміністративно-територіальних одиниць (країна, держава, край);

4) назви вимірів простору (сторона, бік);

5) назви будівель і їх частин (дім, стіна , вікно, двері);

6) назви речей вжитку, що служать для розміщення людини: