Графічно-стилістична мова стародруків XVI – XVIII ст

У чернігівських друках можна зустріти гравюри й іншої манери , для якої характерна ще більша густота штриха і скупо кинуті білі плями світла: “Різдво Богородиці” (Анфологіон,1735). Ці твори, хоча й не відзначаються віртуозністю виконання, однак своєю експресією полишають глибоке враження. У такій манері виконано гравюри Талясевським до “Правил ко святому причащенію” (1750,1758), “Анфологіона…” (1753), Требника (1754), Псалтиря (1755) та Михайлом Чернявським, що послідовно дотримувався цих естетичних засад.

Якщо наприкінці 18 ст. ні Унівська, ні Львівська друкарні не дали з мистецького боку чогось визначного, то з Почаївської вийшло кілька гарно оздоблених книг та чимало листів – окремих гравюр не тільки на релігійні, а й світські сюжети.

Серед сюжетних заставок привертають увагу твори Йосипа Гочемського (працював у 40-70-х роках 18 ст.) до Євангелія (1759), в яких між орнаментальним оточенням і сюжетним середником межі нечіткі, через що вони сприймаються як єдина сюжетно-декоративна цілість. Книжки Почаївської друкарні відрізняються різноманітністю в оформленні.

Найбільш витончена й поетична гравюра Й. Гочемського присвячена євангелісту Іоаннові. Він зручно сидить на схилі пагорба, поринувши в свої роздуми. На устах його ледь помітна усмішка, радість творчості. Лівою рукою він тримає розкриту книгу, а права лежить на коліні. Поза легка і разом з тим енергійна. Ще мить – і він почне писати або у творчому піднесенні встане, щоб трохи притамувати ходою хвилювання, втишити рій думок. За Іоанном, з правого боку,-- кілька дерев. Між ними і євангелістом його символ – орел, що тримає каламар у дзьобі. Малюнок відзначається тонким майстерним штрихом, співучістю ліній, що невимушено й точно моделюють одяг і прозорий ландшафт. Дуже вдало розподілено світлотінь. Уся картина перейнята пієтетом, атмосферою глибокої інтелектуальності, чаром буття, гармонійного єднання людини з природою.Створив чимало оригінальних гравюр на міді й дереві Адам Гочемський, що працював у 1770-1790 рр. Для цього гравера властивий широкий діапазон тематики, жанрів і техніки виконання. Він робив титули, фронтиспіси, сцени, ландшафти, сатиричні картини, оздоблюючи своїми ілюстраціями не тільки богослужебні, а й світські та наукові видання, наприклад, перший на Україні лікарський підручник А. Крупинського (1774). Особливою популярністю користувалася гравюра А. Гочемського “Облога Почаєва турками”, в якій уславлено звитяжність захисників міста від татаро-турецьких загарбників.

Для його світосприймання властива пильна увага до зображення правдивих життєвих ситуацій, побутових реалій.

Наприкінці 18 ст. в оздобленні почаївських друків певне місце посідають офорти. Деякі з них виникли під впливом офортів Рембрандта та його послідовників. Як і на картинах Рембрандта, у почаївських майстрів світло зосереджено на найважливішій частині композиції. Так, наприклад, у сцені “Різдво Богородиці” (Служебник, 1791) добре висвітлено лише немовля, на інших постатях ледь помітне тремтіння світла. Вся сцена оповита атмосферою спокою, значимості події – народження дитини. Серед інших оздоб цього Служебника привертають увагу “Іоанн Златоуст” А. Гочемського, “Воскресіння” та “Благовіщення”.

Це були останні твори почаївських граверів у стилі барокко. В Західній Європі панував уже інший стилістичний напрям, що грунтувався на естетичних засадах класицизму, для якого характерні симетрія і рівновага у композиції, наслідування зразків античного мистецтва. Представником цього напряму був Федір Стрельбицький, діяльність його припадає на 1773-1802 рр.

Друга половина 18 ст. була завершальним етапом у розвитку давньої української гравюри. Криза феодального суспільства та його ідеології позначалась на всіх сферах духовного життя. Здобуті в процесі розвитку художні засоби лягли в основу формування української реалістичної графіки 19 ст. Уже народжувалося нове мистецтво – світське за своїм спрямуванням, романтичне за емоціональним забарвленням. Але в історичному його розвитку стилістичні переходи не були різкими й раптовими. На зміну стилю барокко приходять ще вибагливіші, ще розкішніші форми рококо (у пізніх гравюрах Г. Левицького, А. Козачковського, Я. Кончаківського) або спокійні, врівноважені пропорції класицизму – у почаївських граверів, зокрема, у Ф. Стрільбицького, а також у рисунках києво-печерських майстрів. В граверстві поряд з тим, видимо, була широко представлена течія, репрезентована народними картинками, що відповідали смакам широких мас.

У вітчизняній гравюрі кінця 18 ст. дедалі чіткіше виявляється тенденція слідувати за академічним рисунком, роль якого зростає не тільки в традиційних мистецьких центрах (Київ, Львів, Чернігів, Почаїв, Жовква), але й в багатьох нових. Академізація гравюри, як і всієї української графіки, зумовлена також прагненням молодих художників здобути освіту у відомих Академіях мистецтв Петербурга, Відня, Рима, Флоренції, Кракова.