Графічно-стилістична мова стародруків XVI – XVIII ст
На тлі загальноєвропейського мистецтва українські митці вишивали і свій оригінальний візерунок у всіх видах і жанрах з властивими різним стилям особливостями: для ренесансу – величною урочистістю, рівновагою й гармонією; для барокко – динамікою складних композицій, контрастною грою світлотіні, пишністю архітектурно-орнаментальних оздоб, алегоричністю, символікою, експресією образів. Українське друкарство й графіка другої половини 17-18 ст. – надзвичайно яскраве й плідне культурне явище. Тодішні українські книжкові гравюри декоративною красою і забарвленою фольклорною безпосередністю та гуманізмом, щирістю вислову досягли західноєвропейського рівня.
Гравери, що працювали на Україні у 18 ст., здебільшого ще анонімні, але імена багатьох із них уже відомі – близько ста осіб. Порівняно з попередньою епохою, все більше число майстрів заявляють про свою індивідуальність. Серед них насамперед треба назвати Олександра та Леонтія Тарасевичів, Л. Крщоновича, І. Щирського, Федора А., І. Мигуру, Д. Галяховського, М. Карновського, Н. Зубрицького, Г. Левицького, Адама та Йосипа Гочемських, Георгія, Макарія, Я. Кончаківського. Саме їхній творчості тогочасна українська гравюра завдячує своїм стрімким злетом, високим професіоналізмом, тематичним розмаїттям.
Більшість названих граверів працювала в новій графічній техніці – мідьориті, тобто ритуванні – виконанні різцем зображення на відполірованих, мов дзеркало, мідних платівках. Нова техніка була складніша і вимагала більшого, ніж дереворит, тиску гвинтового преса, але вона давала великі переваги: завдяки їй можна було виявляти світлотіньове моделювання форми, точніше передавати за допомогою малопомітних, мов павутина, ліній всі її нюанси, гру світла і не тільки лінійну перспективу, а й повітряну, будувати простір, дозволяла тонко, мов у живопису, “грати” світловими ефектами.
Згодом став поширюватися також офорт – гравюра на металі за допомогою травлення кислотою. Цей спосіб гравірування мав ширші технічні можливості в плані детальнішого моделювання форми, передачі об”ємності й багатоплановості пейзажу. Офорт часто готувався до друку на окремих аркушах, які вклеювали в книги або розповсюджували вроздріб.Українські майстри повною мірою скористалися новою технікою гравюри. Перші мідьорити на Україні з”явилися ще на початку 17 ст. в книжках, друкованих українською, латинською і польською мовами, а також у вигляді окремих відбитків – “паперових іконок” та інших естампів. Але справжнього розквіту гравюра на міді досягає на Україні між 70-80-ми роками 17ст., коли на батьківщину з-за кордону повернулися Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхні учні. Очоливши лаврську художню майстерню в Києві, О. Тарасевич незрівнянно високо підніс професіоналізм граверської справи, підготував цілу плеяду талановитих художників, тому його слід вважати справжнім фундатором української гравюри на міді.
Якщо в попередню добу найбільшого поширення дістала книжкова гравюра, а естампна – менше, то з кінця 17 ст. і впродовж усього 18 ст. поряд з нею набуває популярності естампна гравюра. Значне місце посідають панегіричні за тематикою твори, привітальні адреси, об”яви, геральдика. Улюбленими стають символічна й гербова емблематика, тези (оголошення до наукових диспутів у Київській академії і в колегіумах, епітафії та різні алегоричні композиції). Особливого розквіту досягає графічний портрет. Пишність, декоративна краса й урочистість цих творів покликані були підносити престиж науки на Україні, визначних діячів культури, представників церкви та гетьмансько-старшинської верхівки. З утвердженням мідьориту жанровий корпус в українській гравюрі набуває явних реалістичних рис.
В українському граверстві другої половини 17 – початку 18 ст. панували численні напрями, велика розмаїтість творчих особистостей, серед яких виділялися яскраві індивідуальності, з властивими кожному з них своєрідними манерами, улюбленим жанровим репертуаром сюжетів, композиційними знахідками. Якщо окремі майстри на вимогу замовника або на власний розсуд і зверталися до творів своїх попередників чи іноземних взірців, то вони не копіювали, а творчо перетлумачували їх. Скоріше в них можна побачити іконографічне наслідування.
До таких майстрів належить анонімний гравер, який оздобив гравюрами “Мінею общу” (Київ, 1680) і Требник (Київ, 1681). Заставки до “Мінеї общої” мають прямокутний формат, утворений енергійно гравірованим рослинним орнаментом. У центрі кожної заставки на взірець картуша вміщено маленькі сценки на євангельські сюжети. В інших вони компонуються у вигляді малесенького триптиха, як, наприклад, “Представлення святого рівноапостольного великого князя Володимира, самодержця рускія землі”. В середнику – Володимир, а по боках його сини, великомученики й заступники Русі – Борис і Гліб.
Штрих у цього митця прямий, ритмічний і негустий, тому рівномірно розподілене світло надає їм красивого вигляду мережива чи плетива. Лише в ілюстрації “Богоявлення” у зображенні ріки він застосовує хвилясті лінії.
Не менш оригінальні також його заставки – орнаментальні та сюжетні, він залюбки вплітає або зайчиків, або пташок. В окремих з них ще прозирають навіть стародавні мотиви різьбярства та оздоблення рукописів тератологічними орнаментами (з пащі дракона виростає стилізована квітка). Проте у гравюрах вони виконані в стилі Ренесансу, тоді як у рукописах і в стародавніх різьбярстві й архітектурі – у візантійському.