Мова і держава. Державність мови
Бездержавність народу відповідним чином відбивається на його мові, позбавленій "повноти життя", зокрема, функціонування у сферах комунікації, пов'язаних із діяльністю управлінського апарату, армії, поліції, суду і т. д. Мова за таких обставин набуває некомплектного характеру, позаяк у ній не формується (а коли був сформований, то занепадає) офіційно-діловий стиль, а часто й інші (науковий, виробничо-технічний, публіцистичний) стилі; не розширюються або й зовсім не створюються цілі пласти лексики і фраземіки. Коли ж ці стилі і ця лексика отримують певний розвиток, то вони здебільшого мають, так би сказати, епігонський, наслідувальний характер, оскільки копіюють відповідні ділянки й одиниці панівної державної мови. Це, своєю чергою, породжує певне оцінне ставлення до такої мови як до меншовартісної, вторинної, нерозвиненої тощо, а це "метонімічно" переноситься і на тих, хто цією мовою користується, зумовлюючи індивідуальне, стратумне (станове, групове), а врешті й масове мовне, а згодом і національне ренегатство. Правда, одночасно воно породжує і більш чи менш активну боротьбу за національно-мовні права.Потенційно будь-яка мова може зрівнятися з найбагатшою і найрозвиненішою, якщо виникнуть необхідні для цього сприятливі умови. Тому кожен народ, що не втратив остаточно своєї гідності або не надто розпорошився між іншими народами, інстинктивно намагається зберегти свою мову і використати перші ж можливості для її прогресу, бо регенерація мови забезпечить регенерацію цілого етнічного організму – народу з його культурою, ментальністю, історією і т. д. Мова ж, зі свого боку, оберігає від дезінтеграції, денаціоналізації, від етнічної смерті спільноту своїх носіїв як окремого МИ.
Протягом століть українська мова забезпечувала етнічні кордони України, оберігала цілісність етнічного організму нашої нації. Чимало разів вона була останньою цитаделлю українського духу, українства загалом. І кожен раз з її піднесенням піднімалося й українство, аби заявити світові про свою незнищенну волю до життя, про своє право на повноту національної екзистенції і свободи, на своє самостійне МИ, свою державну соборність.
Державність мови є прикметою і символом державності народу. Але значення удержавлення мови аж ніяк не вичерпується його символічною стороною. Між національною мовою і національною державністю існує повна взаємозалежність. Без мови неможливе нормальне функціонування національного організму, в тому числі його державних форм. Річ у тім, що всі види діяльності людини як члена суспільства так чи інакше пов'язані з її комунікативною (мовленнєвою) діяльністю, опосередковані нею.
Ефективність діяльності окремих людей, соціальних стратумів і суспільства в цілому значною мірою залежить і від стану його "мовного господарства".
Позаяк без мови нема держави, то кожна держава провадить відповідну мовну політику. Доречно зауважити, що перші національні академії виникли саме для внормування й ушляхетнення мов, якими замість латини почали користуватися європейські держави. Це була іспанська Академія делла Круска (1583 р.), Французька Академія (1634 р.) та ін.
Як згадувалось, 1539 року король Франції Франціск I видав ордонанс, за яким французька мова була оголошена єдиною державною мовою країни, що було спрямовано не лише проти латини, а й ще більшою мірою проти місцевих діалектів, до яких, однак, були зачислені провансальська, бретонська, корсиканська та інші мови королівства.
З часом державність або, що те ж саме, офіційність мов почала фіксуватися в конституціях країн. Так, у Конституції Арабської Республіки Єгипту записано: "Іслам є релігією держави, арабська мова є офіційною мовою, а принципи ісламських законів являють собою головне джерело законодавства".
Цілком природно, що мови державних націй мають кращі шанси для розвитку і вищий "рейтинг" на мовній шкалі. Ось як це тлумачиться на рівні побутової свідомості. "Якось, розмовляючи з одним із них (сусідів-односельців),– трактористом Іваном Йосиповичем Михайленком, я (Анатолій Стрєляний) запитав, хто зіпсував його мову. "Ніби ти не знаєш,– сказав він.– Ті, хто нами керують, москалі". (...). Я запитав його, як він уважає: Україна зникає (сходит на нет) тому, що її спеціально зганяють зі світу москалі, чи це відбувається само собою, просто тому, що всім керує Москва. Є, на його думку, і це і те, але більше все-таки другого. Раз держава, що не кажи, російська, то російським поступово стає все, і нічого з тим не вдієш".
Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із найважливіших складників державності. Це теж стає елементом масової свідомості. Інститут мовознавства та Інститут української мови НАН України провели соціологічне дослідження у Києві, яке засвідчило, що більшість опитаних "усвідомлює, що національна мова є не менш важливим чинником суверенної держави, ніж кордони та військо".Не меншою мірою розуміють це і ті, для кого ідея незалежності України (зрештою, як і будь-якої іншої підлеглої країни) ворожа. Коли 15 липня 1917 року була підписана компромісна угода між Центральною Радою України і Російським Тимчасовим урядом про українську автономію, рада Київського університету ім. св. Володимира опублікувала протест проти української автономії "з характером держави", проти того, що "формуються і частинно вже сформовані українські війська". Але найбільше обурення ради викликала українська мова: "всякими способами пропагується і нав'язується місцевому населенню чужа й малозрозуміла йому українсько-галицька мова. Все це не залишає ніяких сумнівів у тому, що мова йде про досягнення чогось значно більшого, ніж автономія України; що керівники українського руху прямують до повної політичної відокремленості і відчуження від решти Росії тих областей, які ними визнаються українськими. Особливо характерним у цьому сенсі є намір запровадити "українську" мову як державну мову і мову викладання в Україні, оскільки, якщо спільна державна мова служить могутнім засобом об'єднання племен, що входять до складу одного державного організму, то відсутність такої мови, навпаки, є перешкодою для створення ними своєї політичної солідарності, з огляду на що навіть у такій великій і побудованій відповідно з усіма принципами демократичного ладу федерації, як Сполучені Штати Північної Америки, встановлено для всіх політичних одиниць, що входять до її складу, одну спільну державну мову. Проте керівники українського руху наполягають на запровадженні в Україні окремої (особой) державної мови, до того ж такої, що не є продуктом органічного розвитку, а штучно створена з певним і ясним розрахунком на те, щоб зробити її якомога менше подібною на спільноросійську мову. (...). Такий напрямок у розв'язанні української проблеми рада університету св. Володимира вважає противним найжиттєвіших, найсвятіших інтересів російської держави і російського народу.