Мова і держава. Державність мови

У програмі "Гражданского конгресса Украины" (затвердженій 3 жовтня 1992 р. в Донецьку) записано: "Ми вважаємо, що державність не може бути самоціллю. Вона також не повинна перетворюватись на знаряддя для пригнічення однією частиною суспільства інших частин". Це типовий спосіб розумувань проросійської п'ятої колони в Україні: українцям не потрібно державності, бо, коли вони її матимуть, то пригноблюватимуть неукраїнців. Наведенням аргументів автори подібних "програм" і заяв життя собі не ускладнюють. Головне – викинути гасло, яке в умовах стереотипізованого мислення мало б "запрацювати" у потрібному їм напрямку.

"Стара доба й навіть середньовічна не знали ще національного питання,– писав О. Бочковський.– Старовинні й середньовічні феодальні держави були безнаціональні". Подібні твердження надибуємо в багатьох як українських, так і в іншомовних націологічних працях.

Навіть, якщо погодитись з думкою, що національне питання, вперше заманіфестоване у працях Жана-Жака Руссо і Йогана Ґотфріда Гердера, є породженням XIX століття, то і тоді доведеться зробити низку доповнень і уточнень. Передусім треба взяти до уваги той факт, що будь-яка спільнота не може існувати без спільної мови. Мова в усі часи творила етнічні кордони, відділяла "МИ" від "не-МИ", за мовою здійснювалася етнічна ідентифікація людей і навіть кваліфікація етносів. Як повідомляє Геродот, коли полководець Мардоній запропонував Афінам стати союзниками персів, афіняни запевнили занепокоєних спартанців, що ніколи не зрадять еллінської солідарності, яка стоїть "на єдності крові і єдності мови, на спільних святилищах богів і спільності культу, а також на єдності звичаїв". Значно пізніше спадкоємці Гераклія, за словами Константина Порфірогенета, "роздробили імперію на дрібні частини (феми, або теми) і на військові розряди з прихильності до еллінської і зневаги до римської мови" . Відомо також, що греки, а пізніше і римляни вважали чужинців варварами, тобто людьми, які не розмовляють, а "бурмочуть". Хіба це не мало би кваліфікуватися як мовний націоналізм чи навіть шовінізм?

Держава є потужним чинником не лише соціальної, а й мовної інтеграції. "У межах держави посилюється соціальна взаємодія, яка обумовлює мовну взаємодію і в писемній, і в усній формі існування мови. В останньому випадку діє тенденція до одно-однозначної відповідності між соціумом, соціалемою і лінгвемою – тенденція до утворення єдиної мови на території єдиної держави".Держава часто започатковує формування загальнонаціональної мови: німецька літературна мова почала формуватися в імперській і князівській (саксонській) канцеляріях, іспанська – в королівській канцелярії Толедо. Шведська і норвезька літературні мови мають назву "державна мова". Держави піклуються про збереження мовних стандартів, нормативної єдності мов. "Правильна вимова знаків китайського письма була предметом опіки не лише китайської філологічної науки, а й відповідних підрозділів міністерства церемоніалу, які займались справами освіти й екзаменами на державні посади".

У день прийняття Конституції Сполучених Штатів Америки Ной Вебстер говорив: "Коли ми стали незалежною державою, наша честь вимагає, щоб ми в нашій мові, як і в нашій формі управління, розвинули самостійну систему". Йшлося, як бачимо, про відокремлення від колишньої британської метрополії не лише політичне, а й мовне.

Успішне, недостатньо успішне чи й зовсім неуспішне завершення дії тенденції "одна держава – одна мова" в поліетнічних державних утвореннях залежить від багатьох чинників, проте завжди мовна політика в таких державах спрямована на прискорення дії цієї тенденції, тобто на ліквідацію мов підлеглих народів, витіснення їх мовою панівного (титульного) етносу.

Державна верства в усі часи має певне етнічне осердя, яке поступово "етнізує" на свій кшталт підлегле іншоетнічне населення країни – спочатку тих, хто на щаблях влади, а потім – решту підданих. Так, у всіх державних утвореннях стародавнього світу, тобто в державах-полісах і в державах-імперіях, "підметом у державі було одне панівне плем'я". Те ж саме спостерігалося в епоху середньовіччя, в нових і новітніх часах.

Якби національний інстинкт і розуміння ролі мови у правителів Риму були відсутні, то вони не запровадили б цілої низки державних заходів, спрямованих на зміцнення позицій латинської мови. Соціально й етнічно у цій державі панували латиномовні римляни, які не складали й однієї десятої населення країни. Мова була одним із чинників забезпечення цілісності імперії і відповідного становища панівного етносу.

Беручи до уваги подібні до перелічених явища, окремі вчені схильні вважати, що нації існували вже в античному світі. Такої думки дотримувався, наприклад, талановитий теоретик української національної ідеї, який писав свої твори під криптонімом П. Полтава: "Нації існували і при рабовласницькому, і при февдальному суспільно-економічному ладі. В період капіталізму вони лише незвичайно змінилися, і стали в цей час більше, як в яку-небудь іншу історичну епоху, основною рушійною силою історії". А видатний український педагог Григорій Ващенко стверджував: "Невірним є твердження марксистів, що нації почали творитися лише в часи розвитку капіталізму. Нації існували вже задовго до нашої ери. Так, напр., нацією були старовинні греки: вони мали свою територію, свою мову, свою культуру і традиції, свою релігію, мали свої національні держави, як мали їх у XIX ст. німці, мали свідомість національної єдности і окремішности від інших народів. Останнє видно хоч би з того, що всіх чужинців вони називали варварами, протиставляючи їх собі, як геленам. Приблизно те ж треба сказати про старовинних жидів, єгиптян, асірійців, персів і т. інш.".