Мова і держава. Державність мови
Про старозавітних євреїв як про націю говориться і в юдаїстській літературі: "Сорок років пройшло, перш ніж Ісраель вступив у володіння давно обіцяною спадщиною. Це були роки блукань народу пустинею. За цей час у тяжких умовах життя в пустині, повного злигоднів і поневірянь, Моше зумів із порізненої строкатої маси вчорашніх рабів викувати єдину і високодисципліновану націю, в характері якої закарбувалися ті морально-духовні вартості, котрим судилося стати основою його долі"; "Б. Дінур стверджує, що євреї завжди, від самого початку своєї історії були нацією в сучасному значенні слова,– по суті, першою такою нацією (вперше цю ідею висловив М. Гесс)".
Принагідно зауважимо, що й антисемітизм, подібний до сучасного, існував ще в античні часи; були тоді й антисемітські кампанії. Очевидно, саме національний характер єврейського етносу був однією з причин виникнення цього феномена.
Зрештою, як писав "Галилей соціально-наукового пізнання" – Макс Вебер, "капіталізм існував у Китаї, Індії, Вавилоні у стародавні і в середні віки". "Дух наживи", "прагнення набувати", "гонитва за вигодою" і т. ін., відзначав М. Вебер, притаманні "all sorts and conditions of men" (людям будь-якого сорту і стану) усіх часів і всіх народів", а "капіталізм якраз може ідентифікуватися з намаганням приборкати чи принаймні раціонально регламентувати це ірраціональне прагнення".
Капіталізм не започаткував національної ідентичності так само, як не він породив дух наживи. Проте капіталізм, без сумніву, раціоналізував цей феномен і, якщо можна так висловитись, допровадив до масового усвідомлення вигоди для людини її належності до своєї нації – вигоди не лише вузько утилітарної, а й широкої – матеріально-духовної.Аналізуючи подібні явища, Ентоні Сміт вживає щодо стародавніх спільнот терміни "антична держава", "етноцентричне суспільство", проте допускає можливість використання слова "нація" і похідних від нього. Зокрема, він пише: "Тут (в античній Греції та Ізраїлі) скорше, ніж будь-де можна сподіватися добачити спільне чуття національної ідентичності і не менш завзятий націоналізм".
З аргументів та контраргументів, які видаються Е. Смітові неоднозначними і "перешкоджають дати пряму відповідь", можна зробити висновок, що і в ті часи існували етнічні МИ з різним ступенем внутрішньої солідарності і самоусвідомлення, спостерігалося протиставлення МИ – не-МИ з неоднаковою культурною і релігійною інтерпретацією, були міжетнічні антагонізми, викликані передусім тим, що одні етнічні МИ хотіли панувати над іншими чи, навпаки, звільнитись від поневолення. Було б дивно, якби форми всього цього виглядали так само, як у наші дні.
Звичайно, не можна екстраполювати систему національно-політичних, як і будь-яких інших, понять нашого часу на попередні епохи, приписуючи їм те, що виникло чи, розвиваючись, набуло нової якості у більш пізні періоди історії. Проте, коли йдеться про міжетнічні взаємини людських спільнот, про роль мовного фактора, то впадає у вічі велика типологічна подібність чи навіть збіжність процесів, що мали місце у різні періоди історичного часу. І в античні, і в середньовічні, і в нові, і в новітні часи спостерігалися такі явища, як геноцид, етноцид і лінгвоцид з боку панівних етносів і використання найрізноманітніших, у тому числі й брутальних, способів етнічного самозахисту. Звичайно, перше не ґрунтувалося на шовінізмі, а друге – на націоналізмі в нинішньому сенсі цих понять, але онтологічна суть цих явищ не така вже й різна.
Гуситський рух у Чехії і частково Словаччині був спрямований не тільки проти католицької церкви, а й проти німецького засилля. Якщо вірити, що середньовічні держави були безнаціональними, бо мали, головно, династичний характер, то чому буцімто безнаціональна "Священна Римська імперія німецької (германської) нації" (саме таку назву мала ця держава) провадила політику онімечення, внаслідок чого до XVIII століття у Чехії залишилися тільки невеликі острівці чеської мови у гірських місцевостях?
Коли йдеться про українську історію, то не вдастся довести безпідставність інтенсивно повторюваної останнім часом думки про те, що Хмельниччина була чи не першою національною війною в Європі, думки, яку ще в першій половині минулого століття висловив французький письменник Проспер Меріме: Хмельницький перший у Європі винайшов боротьбу націй. "Ми стали нижчими від них (козаків),– писав польський воєвода Ян Лєщинський,– бо вони билися за свободу, а ми – за своє безсиле панування... Справді їх треба визнати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним і неприродним способом не викликаймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська, і нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами держаться держави. А вивищення одного народу над другим призводить до розладу".
Йшлося, як бачимо, не тільки про "націю козаків", а про козацьку націю, тобто про український народ. Завважимо, що у XVII столітті творення національної держави в Україні відбувалося в річищі і майже синхронно з загальноєвропейським процесом державотворення: концепція ролі і статусу національної держави була вперше постульована 1648 року Вестфальськими мирними договорами, якими завершилася Тридцятилітня війна.