Мова і держава. Державність мови

Нині згадані два підходи панівних націй до підлеглих народів мають, відповідно, назви плюралізму й асиміляціонізму. За приклад другого із них політологи звично наводять політику Франції, а першого – Канади, США, Іспанії, стосовно яких, однак, додають часову координату початку проведення ними цієї політики. Скажімо, Канада, як і США, впродовж десятиліть провадила політику "плавильного котла", але під тиском етнічних груп своєї країни була вимушена на початку 60-х років нашого століття перейти до політики мультикультурності, у формуванні якої, до речі, помітну роль відіграла українська спільнота Канади, зокрема видатний українсько-канадський вчений і політичний діяч професор Ярослав Рудницький. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років від концепції "плавильного котла" відмовились і Сполучені Штати Америки, в яких "старі емігранти" впродовж століть вимагали від прибульців як самозрозумілої речі якнайскорішої асиміляції. США були вимушені перейти до політики "етнічного салату", в якому всі складники зберігають свій смак і запах, знаходячись в одному тарелі. Наприкінці 70-х років після падіння шовіністичної диктатури Ф. Франко до політики етнічного і, зрозуміло, мовного плюралізму перейшла Іспанія. Що ж до Англії, то вона намагається поєднувати ці два підходи.

З усього цього можна зробити висновок, що політика плюралізму чи асиміляціонізму залежить не тільки від інтенцій панівного народу, а й від позиції підлеглих націй та етнічних груп. Немає підстав сумніватись, що політика плюралізму й надалі набиратиме на силі, оскільки на сьогоднішній день це чи не єдиний цивілізований засіб проти загострення міжетнічних стосунків у мультинаціональних державних утвореннях. Чи вимоги "нетитульних" народів обмежаться плюралізмом, гарантувати аж ніяк не можна. Навпаки, є більше підстав на це питання дати негативну відповідь, уточнивши при цьому, що національна свідомість підлеглих народів розвивається не рівночасно й не однаковою мірою. Можна без сумніву стверджувати, що, наприклад, Росію чекає ще не одна Чечня, інша річ – коли саме й де саме.

Критики націоналізму (а це на 95 відсотків апологети великодержавності, тобто націоналізму чи, точніше, шовінізму панівних народів) вважають за його душу "підміну соціального національним". Особливо інтенсивно експлуатують цю тезу політики й політологи лівої орієнтації, в тому числі, й "коммунисты Украины", які принагідно зображають розв'язання соціальних проблем виключно своєю монополією; як жерці храму соціальної справедливості вони готові повсякчас "накормить народ", хоча впродовж трьох чвертей століття годували його "планами великих звершень", "урочистими обіцянками", табірною баландою й американською пшеницею. Об'єктивно ж націоналізм стверджує, що без розв'язання проблеми національної незалежності підлеглий народ не зможе розв'язати своїх соціальних проблем. Іван Франко у статті "Поза межами можливого" (1900 р.) писав, що в ідеалі національної державної самостійності вміщаються не тільки ідеали політичної волі, але й ідеали соціальної справедливості. Якщо ж припустити, що соціальні проблеми і будуть розв'язані, то все одно залишаться проблеми національні, позаяк вони мають ширший засяг, ніж соціальні, включаючи, зокрема, такі "ірраціональні" категорії, як національна гідність, традиції, заповіти предків, стремління до вічності тощо.

У націології поширена думка, що етнос тоді починає перетворюватись у націю, коли в свідомості його членів з'являється ідея власної державності. Так, у праці "До основ нашого націоналізму" (1920 р.) визначний український вчений Степан Рудницький виділяв як одну з прикмет нації "власну національну територію, на якій або була, або є чи може бути власна національна держава" . Більш категорично цю думку висловлює сучасний теоретик нації Анатолій Свідзинський: "Щодо терміну нація, то його доцільно вживати лише стосовно такого етносу, що у своєму розвитку досяг рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення власної незалежної держави як потреба всіх верств населення" .Річ у тім, що, як писав Вернер Зомбарт, "народ без держави не творить єдности, не має зорганізованої волі, не творить історії" . Кваліфікація бездержавних народів як неісторичних не така вже й безпідставна, позаяк вони в історичних подіях виступають не суб'єктами, а лишень об'єктами і, так би мовити, інструментами, знаряддями історичної дії державних народів, мало відрізняючись у цьому сенсі від, скажімо, коней, верблюдів чи слонів. Розквіт могутності і величі спочатку Польської, а потім Російської держави відбувався коштом нещадної експлуатації України, але що з цього розквіту, крім рабства, страждань і упослідження, мали українці?

Усе це усвідомлювали "ліпші люди" і в минулі епохи, однак у масовій свідомості бездержавних народів ідея власного удержавлення стає дедалі більш поширеною і привабливішою що ближче до нашого часу. Природно, що вона викликає протидію імперських чи просто державних народів у поліетнічних утвореннях. "Велике значення має і національна державність,– писав недавно радянський філософ,– там, де вона вже існує і освячена традицією, вона ще може бути позитивним фактором. Але чи є сенс у намірі спорядити (снабдить) нею десятки тисяч (sic!) націй, національностей і дрібних етнічних груп, котрі нині живуть у кордонах багатонаціональної держави?" . Аби довести "абсурдність" подібної ідеї та її загрозу для державності, "освяченої традицією", професор вдався до найпримітивнішої з гіпербол – кількісної: будь-який школяр знав, що в СРСР "сто тридцать равноправных", а не "десятки тысяч" народів. А крім того, радянський філософ, цілковито забувши про "душу марксизму – діалектику", як ординарний метафізик, вважає існуючий стан остаточним, а традиції – вічними. Кожний синхронічний стан є, як відомо, перехідним моментом від минулого до майбутнього, і намагання, скажімо, Естонії чи Чечні здобути власну державність є не меншою мірою оправданим, ніж свого часу намагання Московського князівства видобутися з-під влади Золотої орди, Греції – з-під іга Турецької імперії, Ірландії – Британської імперії і т. д. Що ж до традицій, то вони не лишень існують, але й зароджуються, і якщо, приміром, Словаччина не мала ніколи традицій державності, то це ніскільки не означає, що таких традицій вона не повинна мати або що вони не виникнуть.