Українська мова: особливості її походження, вивчення і захисту
Ця старослов'янська мова лягла в основу росій¬ської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великорусь¬кої літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно роз-вилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російсь¬кому грунті піддавалась упливові ділового, роз¬мовного та діалектного мовлення, тобто русифіку¬валась.
Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успен¬ський).
12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подаль¬шої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століт¬тя) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.
А "сучасна російська літературна мова продов¬жує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до ук¬раїнської: їх зближують старослов'янські (давньо-болгарські) елементи. Відчуття "близькості" поси¬люється й через те, що давньоруські тексти здебіль¬шого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучувати їх по-українському.
13. Дещо спрощуючи проблему, можна конста¬тувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народ¬ною) мовою Київської Русі, а літературна мова ро¬сіян — з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.
"За підрахунками академіків А.А.Шахматова і Л.В.Щерби, близько половини елементів сучасної російської літературної мови — за походженням книжнослов'янські, генетичне пов'язані з півден¬нослов'янською давньоболгарською мовою. Еле¬менти східнослов'янські складають її другу поло¬вину. Важко сказати, чого більше в цій східно¬слов'янській половині сучасної російської літера¬турної мови — українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спіль¬ного східнослов'янського" (В. Журавльов).
Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відо¬мий російський шовініст В.Шульгін був краще по¬інформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридни¬ми", "неприродними", "головними", "другосорт¬ними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примі¬шують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).
14. Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлю¬ються в обігу дослідження учених минулого сто¬ліття (Е.Классен, А.Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська — одна з найперших ін¬доєвропейських мов, а наш народ — один із най¬старіших державних етносів. Поглиблюється вив¬чення спорідненості української мови з санскри¬том — літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор'ї.
Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 р.р. до н.е.) — книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.
Гіпотези такого типу заохочують до пошуків іс¬торичних витоків народу, до відновлення істо¬ричної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комп¬лексу меншовартості і зміцнення національної гід¬ності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.
З огляду на це тут краще перебільшення чи на¬віть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які не¬можливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.