Українська мова: особливості її походження, вивчення і захисту
МОВА В СУСПІЛЬСТВІ
Раби — це нація, котра не має Слова,
Тому й не зможе захистить себе.
О. Пахльовська.
1. Суспільство внутрішньо неоднорідне: у ньому наявні різні класи, стани, прошарки, групи тощо.
Кожен із цих стратумів має свої мовні інтереси, більше того, намагається виробити власну систему спілкування. Виникають соціальні діалекти, жар¬гони, арго, у літературній мові існують різні стилі.
Усі ці різновиди загальнонародної мови назива¬ються її субкодами. Наявність таких субкодів — цілком нормальне явище в житті мови, вони є свід¬ченням природності її розвитку: неоднорідність суспільства відображається в його мові. Загально¬народна мова збагачується елементами, виробле¬ними в її субкодах.
2. Мова без усієї сукупності таких субкодів, вла¬стивих розвиненим мовам на сучасному етапі, не може належним чином задовольняти комунікатив¬ні потреби суспільства, його стратумів, що знеці¬нює її в очах чужинців і власних носіїв, особливо молоді. А це має наслідком використання в українському суспільстві не тільки певних субкодів чужої мови, але й чужої мови взагалі.
Хіба не свідчать про це епітети "колхозний", "курдупельний", "рагульській язик", якими наді-ляють нашу мову її "доброзичливці"?
3. У ситуації непаритетної двомовності певні суб-коди формуються на основі іншої, домінуючої мови. Так, українсько-російська двомовність характери¬зується відсутністю молодіжного жаргону українсь¬кої мови, багатьох професійних субкодів, виробни¬чо-технічного стилю, недостатньою розробленістю наукового стилю та його різновидів (медичного, юридичного, хімічного, фізичного тощо).
Якщо ж врахувати, що на сучасному етапі до¬мінуючу роль у розвитку національних мов віді-грають субкоди, пов'язані з науково-технічним прогресом, то виразною стає небезпека подальшо¬го розвитку української мови, названі субкоди якої або взагалі не розвиваються, або просто копіються з іншої мови.
4. Майстри слова — поети, прозаїки, публіцисти зробили і роблять чимало для функціонування і розвитку української мови. Однак їм не під силу освоїти всі сфери функціонування мови, особливо в тих ділянках, де домінують певні субкоди.
Звідси — велика відповідальність за мову та її майбутнє, яка лягає на науковців, технічну ін-телігенцію, виробничників, адміністративно - уп¬равлінський апарат, організаторів фізкультури і спорту, духовенство тощо. Адже "інтелектуальна діяльність і мова єдині і невіддільні одна від одної" (В. фон Гумбольдт).
Із нервовим прискоренням рухається час у кінці XX століття. Змінюється політична карта світу, відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до "світлого майбутнього".
Нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гарячкове шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності, без яких загроза перетворення людини на біоробота стає чимраз очевиднішою, а безсенсовність існу¬вання — відчутнішою.
Остаточно втрачають кредит довір'я концепції та теорії про історичні і неісторичні, державні і не¬державні, передові і відсталі народи. "Неісторичні" стають історичними, "недержавні" здобувають де¬ржавність, "відсталі" за незначний для історії відрізок часу наздоганяють, а іноді переганяють "передових". І в усьому цьому відчувається нездо¬ланна воля до свободи. Природно, що не у всіх народів вона виявляється одночасно і з однаковою силою.Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, на¬половину манкуртизований, поголовне зневаже¬ний — він здіймається на повен зріст, щоб "у на¬родів вольнім колі" знову оголосити на весь світ: