Мова нашого народу
Отже, мова – матеріал мистецтва, але матеріал дуже своєрідний, пов’язаний з мислительною діяльністю, що відбувається на базі рідної (або другої рідної) мови. Тому особливістю мови як матеріалу мистецтва є її національна неповторність. Статуя, створена українським скульптором із італійського мармуру, є твором українського мистецтва. Повноцінний художній твір, написаний українським автором російською мовою, – це внесок насамперед в російську культуру. Наприклад, повісті Т.Г.Шевченка, написані російською мовою, хоча і збагачують духовну культуру українського народу, все ж насамперед належить російській культурі. М.В.Гоголь і В.Т.Наріжний – російські письменники, хоч за національністю українці. Поезії Є.Гребінки, писані українською мовою, явище української культури, його проза – російської і т.ін. Національна належність письменника виступає на перший план у тому випадку, коли твір написаний полінаціональною мовою. Так, твори, матеріалом яких є англійська мова, можуть належати англійській, американській, канадській, австралійській та іншій англомовній культурі. Отже, мова – це найбільш специфічний матеріал культури, який досить часто, хоч і не завжди, визначає її національну належність. Віднесення словесно-художнього твору до тієї чи іншої національної культури врешті-решт замовлення введенням його в систему цінностей даної культури. У цьому зв’язку варто пригадати слова В.Г.Бєлінського про національний характер художнього твору: "Коли ми почуємо про новонароджену людину, то не питаємо, чи є в неї очі й руки, скільки має ніг і чи не має рогів і хвоста; якщо це людина, то вже само собою зрозуміло, що в неї є очі й руки, ніг усього дві, а не чотири, а рогів і хвоста немає. Так і в мистецтві: якщо твір художній, то, само собою, він і національний".А як бути з перекладом? Відповідь буде категоричною: повноцінний переклад художнього твору стає фактом національної культури. По-перше, він засвідчує ступінь готовності певної національної мови сприйняти й відтворити факт іномовної культури; по-друге, в переклад нерідко вкладається творча індивідуальність перекладача, а тому така праця є продовженням оригінальної творчості. Письменник Г.Горишин згадує, що коли Ю.Казаков перекладав ро-ман-трилогію казахського письменника А.Нурпеїсова "Кров і піт", то вносив у текст багато свого, казаковського, нікому іншому неприступного словесного тонкого вишивання, мистецького проникнення в кожен образ, в кожну сцену і душу. Це не власна вигадка інтерпретатора, проти якої палко виступають теоретики перекладу, а той необхідний творчий процес, коли образи однієї мови проходять крізь поетичну свідомість носія іншої мови і в такий спосіб стають фактом рідної літератури. "Витязя в тигровій шкурі" дав українцям М.Бажан, "Євгенія Онєгіна" і "Пана Тадеуша" – М.Рильський, болгарську поезію великою мірою відкрили нам Д.Павличко і Д.Білоус. Згадаймо, як підшукував українські слова-відповідники до смислу Пушкінових казок М.Рильський. "Пошёл поп по базару посмотреть кой-какого товару", каже О.Пушкін. І ми бачимо цього жадібного попа, якому страшенно хочеться купити побільше, а заплатити якнайменше. І український поет підшукує для цієї ситуації такі слова: "Пішов піп по ринку, чи не купить яку дешевинку".
Варто згадати, що окремі оригінальні літератори починають з перекладів, хай навіть неточних, а травестованих. Російська література ще в XVII ст. (українська і білоруська також) увібрали в себе мандрівні сюжети про сім мудреців, Бову-королевича, Ахіра прекрасного. Нову українську літературу започаткував І.Котляревський своєю "перелицьованою" "Енеїдою". Таким чином, художній переклад – органічна частина кожної національної літера-тури.
Постійним життєдайним джерелом національної літератури є також фольк-лор. Причому усна народна творчість живить літературу не стільки сюжетами (хоч казкова, міфологічна алегорія часто присутня в художньому творі), скільки усталеними образами, порівняннями, метафорами. В епосі, казці роз-мовляє усе: земля і небо, ліс і море, птахи і звірі. А який же художній твір обходиться без одухотворення природи? Згадаймо ожилий по весні дуб у романі Л.Толстого "Війна і мир", грізний, ревучий Дніпро в поезії Т.Шевченка, навіть людський ніс в однойменній повісті М.Гоголя. Метафора в художній літературі постає як вузол, що зв’язує мову з мисленням і культурою в її національно-часовій специфіці. Осмислення світу людиною починається як художня (художньо-фантастична) творчість. Метафора в первісній мові – це несвідомо-художнє відображення дійсності, або, за словами С.Д.Кацнельсона, "метафора в собі". Вона є необхідною сходинкою до сучасної поетичної творчості, де використовуються як елемент свідомо-художнього опрацювання буття. Чим не казковий у І.Драча вечір в образі хлопчика, що віддаляється, поцьвохкуючи батіжком? Але колишня несвідома метафора входить тепер навіть у логічно ввірену наукову мову. Наприклад: багатогранний талант, дерево життя, корінь числа, кришталик ока і под. Крім того, в науці свідомо користуються метафорами: багато наукових метафор у момент свого народження є гіпотезами, які потребують свого доведення.
Процес творення культури безконечний, нове нашаровується на старе, зливається з ним, витворюючи нові й нові модифікації. Культурні витвори набувають індивідуального обличчя, їх підоснова, зберігаючи національні тра-диції, вбирає в себе інтернаціональний культурний досвід.Усе це відбивається в мові. Вона як засіб організації трудових процесів бере участь у створенні культури матеріальної і духовної, змінючись і зба-гачуючись разом із їх розвитком. У сучасній науці прийнято вважати, що культура як творчість є одночасно і специфічною формою розвитку суспільства і формою його самозбереження, відтворення. Традиції формують новий матеріал, навіть інтернаціональний, відповідно до естетичних уявлень народу. Мова входить обов’язковим компонентом як у процес розвитку суспільства, надаючи в його розпорядження найновіші досягнення творчої думки, так і в процес його самозбереження, виступаючи засобом зв’язку між різними поколіннями, що беруть участь у творенні національної культури. Отже, мова є одним із головних засобів, за допомогою яких створюється соціальний механізм успадкування культури від покоління, тобто вироблення тієї культурної традиції, про яку вже йшлося. Однак ми пам’ятаємо, що в духовній культурі мова є не тільки організатором праці (як, наприклад, у танці, живопису, архітектурі і т.ін.), але й матеріалом культури. І якщо в першому випадку вона, як і будь-який інший вид культури, є окремим об’єктом розвитку, то в другому виступає як складова часина об’єкта – матеріал художньої літератури. Тому не можна бути справжнім літературознавцем, коли не знаєш структурної організації мови: фахівець, який знає матеріалу досліджуваного об’єкта, мало що може сказати і про його форму і про невіддільний від неї зміст.