Мова нашого народу

Спробуйте відповісти на таке запитання: що таке культура? Це слово вхо-дить у найнесподіваніші сполучення: давня культура, новітня культура, культура поведінки, культура думки, культура праці, культура мови, городня культура, вирощена культура і т.д. А ще ж є культурний шар (в археології), культурна людина, культурна політика і т.ін. Отже, культурою є все, що створила людина для забезпечення своїх матеріальних і духовних потреб. Тому серед тих багатьох значень, які має слово культура, виділяються два головних: матеріальна культура і духовна культура.

Мова теж створена людиною для потреб спілкування і для утворення в пам’яті людства банку даних колективного досвіду у пізнанні світу. Та зрештою й сама людина є продуктом своєї діяльності, адже як справедливо зазначав Ф.Енгельс, “спочатку праця; а потім і разом з нею членоподільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок. Оскільки в основі культури лежить спільне прагнення людства до перетворення навколишнього середовища в сферу життєдіяльності, у засіб розвитку людського суспільства, то слід визнати, що немає і не може бути природної мови, первинною функцією якої не було б обслуговування процесу творення культури. Отже, мова – один з видів культури, покликаний разом із працею творити всі інші види культури. Більше того, мова є не тільки засобом творення культури, але й, що треба підкреслити, одним із її складових компонентів. На думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”.

Незаперечною аксіомою є те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

Говорити про мову протиукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін. Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці "Давність української мови" наголошував, що українська мова не тільки старіша від усіх слов’янських, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особиво календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо – певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у "хазар є також письмо, що походить від руського", і що воно схоже на грецьке.

Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами.

Висловлюється припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалася абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті – матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.