Мова нашого народу

Тільки суспільно-політичними заходами можна піднести престиж мови, сприяти дальшому процесові прилучення української нації до своєї літера-турної мови.

Повернемося знову до встановлення змістового обсягу поняття “духовна культура”. Ознайомившись із сприйняттям певним етносом літературної мови на народній основі і об’єднавши це з властивими йому етичними настановами, ставленням до праці як до джерела творчості, можна зробити висновок, що духовна культура – це реалізація на практиці правил поведінки, що випливають з досвіду в цілому та кожної нації зокрема і сприяють утвердженню свого існування примноженням матеріальних і духовних цінностей у процесі постійного самовідтворення. Тому духовне культура пронизує всі без винятку соціальні явища. Вона присутня в кожному акті матеріальної діяльності, духовного виробництва суспільної людини, обов’язково відбиваючись при цьому в її свідомості. Активний характер такого відображення є одночасно і його наслідком і передумовою.

А чи присутня мова в кожному акті матеріального і духовного виро-бницва? Ю.Д. Детерієв відповідає на це питання так: “Особливості мови, її структурних елементів не відображаються у всіх сферах культури, тоді як усі сфери культури, їх структури, і структурні елементи виділювані суспільною свідомістю, повинні всеохоплююче відображатися в мові”. Тобто значеннєва сторона мови (а отже, не тільки національні, але й інтернаціональні особливості культури) повинна охопити весь обсяг інформації про світ. При цьому треба мати на увазі, що значення мовного знака – це таке культурне утворення, яке виникає тільки в процесі людської діяльності.

Стільки в світі мов, стільки разів у них відбився історичний досвід різних етносів у пізнанні світу й людини зокрема. Тому, звичайно, мову недаремно називають засобом творення національної культури. Мовна свідомість, як і комунікація, – явище соціальне; це не просто сума індивідуальних дій, а характерне для даного колективу явище, що відбиває його спільну діяльність.Кожному конкретному, історичному типові культури відповідає певний спосіб використання мови як засобу розвитку культури, наприклад, у період феодалізму твори словесної культури пригнічених і панівних класів були протипоставлені за мовною ознакою: перші творилися на базі простої народної мови (переважно словесний фольклор), другі послугувалися писемними літературними мовами, що нерідко мали міжнародне вживання (латинь у Західній Європі, старослов’янська мова в Східній Європі та на Балканському півострові тощо). Чому? Тому що словесна творчість у середньовіччі (крім фольклору) була невіддільна від релігії. А оскільки церква послугувалася для своїх відправ лише кількома мовами, то й література творилася ними ж. Нації – продукт розвитку капіталістичних відносин – сприяють утворенню й поширенню загальнонародних літературних мов, хоч, як уже йшлося раніше, цей процес не скрізь проходить однаково. Чим старіша нація, тим більш визнаною в народі є її літературна мова. Отже, й на самому етапі причетність до багатьох конкретних елементів культури, в тім числі й до літературної мови, простає як соціальний привілей, яким, одначе, не всі охоче користуються. Уже йшлося про стосунок маси українського панства до вироблення української літературної мови. Але й сьогодні дійсність підтверджує: молоді нації не завжди можуть забезпечити літературний розвиток своїм народним мовам. Так, у колишніх колоніальних країнах, особливо на Африканському континенті, місцева еліта всіляко гальмує розвиток народних мов у літературні. Одним із способів, яким при цьому користуються, є національна ізоляція місцевих мов від мов світових, що увібрали в себе досвід усього людства, прагнення лишити місцеві мови на примітивному рівні розвитку.

У розвинутій мові діалектично поєднуються її національні і інтер-національні якості. Кожна мова обслуговує певну історичну спільність людей (плем’я, народність, націю) і разом з тим є одним із різновидів мови людства в цілому. Кожна окремо взята мова могла б обслуговувати не тільки свій етнос, але й усю людність Землі. Приклади такого поширення окремих мов справді є. Скажімо, південноамериканський континент майже повністю посіли іспанська й португальська мови, північноамериканський – англійська, частково французька, австралійський – англійська і т.д. У сучасному світі поширюється соціальна двомовність, тобто цілі народи володіють гне тільки рідною, але й вивченою мовою.

Поєднання національного й інтернаціонального в кожній мові визначає дві її найважливіші якості:

1)будь який текст, представлений однією мовою, може бути адекватно переданий засобами іншої мови;

2)кожна мова містить специфічні слова і категорії, які служать для передачі понять, пов’язаних з особливостями культури народу-носія.

На перший погляд, ці два положення суперечать одне одному: якщо в кожній із мов існують слова і категорії, що передають поняття, специфічні для даної культури, то чи можна досягти адекватності при перекладі з мови на мову? Однак ця суперечність знімається завдяки тому, що кожна мова при належному ступені її розвитку може за допомогою інших слів і форм описати поняття, які не властиві культурі народу-носія. Ще ширше національна специфіка кожної мови виступає у значеннєвій мотивації слів, в особливостях слів утворювати переносні значення, в природі загальномовних образів. Скажімо нім. Ratte “пацюк” означає миловидну жінку, а спільнокореневе англ. rat (теж “пацюк”) – зрадника; нім. Schaf “вівця” переносно передає значення укр. баран, тобто “дурень”, а англ. sheep – “боязлива людина”. Богохульні прокляття, дуже сильні в німецькій мові, не справлять при їх перекладі ніякого враження на східного слов’янина. Для деяких народів Азії і Африки верблюд є мірилом жіночої краси, тому вислів верблюжі очі в орієнтальній поезії є поетичним. Для українця, росіянина, білоруса осел є символом упертості, що межує з дурістю, а для тюркомовних народів Середньої Азії – зразком витривалості, працездатності.