Мова нашого народу

Кожна мова невіддільна від національної культури, саме вона лежить в основі її змістової сторони. Але в процесі розвитку людського суспільства в кожній культурі дедалі виразніше виступають її інтернаціональні риси. Отже, і мова, яка бере незмінну участь в інтернаціоналізації національної культури дістає можливість передавати будь-які досягнення світової цивілізації. Таким чином, можливість адекватного перекладу з мови на мову стає дійсністю в тих випадках, коли культура кожного з цих двох народів, по-перше, однаковою мірою взаємно пізнана, а по-друге, стає інтернаціональною за своїм основним змістом, зберігаючи при цьому національну самобутність. Особливо активно процес інтернаціоналізації культур відбувається в багатонаціональних країнах.Чи може один народ повністю засвоїти культуру іншого народу, розчинивши в ній свої попередні культурні здобутки? Такі випадки траплялися в минулому, очевидно, вони можливі і в наш час. І все ж як кожна людина, так і цілий народ прагне до збереження своєї неповторності, іноді йдучи при цьому на певні жертви.

Прийнято вважати (насправді так воно здебільшого і буває), що лі-тературна мова – це мова писемна, а народнорозмовна й діалектна – усна. Насправді все значно складніше. По-перше літературна мова нерозривно пов’язана з народнорозмовною і діалектною, при чому вона не тільки вбирає їх у себе, але й віддає діалектам, і особливо народнорозмовній мові свої записи; по-друге деякі діалекти можуть ставати основою літературних мікро-мов.

Може виникнути запитання: яка різниця між народнорозмовною мовою і діалектами? Народнорозмовна мова, як і літературна – наддіалектне явище, але вона не має вільніші норми. Може, навіть, точніше було б сказати, що в народнорозмовній мові вільніший вибір слів і форм. Як і діалектні явища, народнорозмовні широко представлені в художній літературі для індивідуалізації мовних партій персонажів.

Літературна мова зароджується завжди як писемна, але в національний період вона настільки активно впливає на народнорозмовну, що виробляється усний різновид літературної норми. Якось мене запитали: чи правда, що розмовляти літературною мовою не зовсім зручно, чи не вважається це ознакою снобізму? Це і так і не так. У народі кажуть: “Говорить як по писаному”. Говорити по писаному доречно з кафедри, з трибуни, взагалі перед багатьма слухачами. Аудиторія не вибачає мовних помилок. У розмові з близькими знайомими, у невимушеній обстановці мовлення повинно бути розкутим, більше наближеним до розмовної мови. Але ми завжди відрізнимо людину, яка говорить усно-розмовним варіантом літературної мови, від тих, хто не пройшов мовнолітературної виучки. Освічена людина, вживаючи те си інше народнорозмовне чи й діалектне слово, робить це не тому, що не знає відповідного літературного, навпаки – вона сама тому звертається до народнорозмовного, що свідомо відштовхується від літературного. Те саме з діалектизмом. Якщо в якійсь сім’ї користуються словами утюг чи залізко, то це не означає, що ці люди не знають нормативного слова праска: просто нелі-тературними словами в цій місцевості послуговуються частіше. Те саме з діалектизмами: вони використовуються напівсвідомо, завдяки існуючій традиції.

Інша річ – мова письменника. Уже йшлося про те, що тут діалектизми, як і інші нормативні слова, відіграють роль будівельного матеріалу в образному мовленні. І письменник не повинен про це забувати, щоб текст його твору не ставав для читача “сліпим”.

Коли якийсь діалект довго відірваний від масиву рідної мови, він може перетворюватись в літературну мікромову. Такою, скажімо, є русинська – з походження українська – мова в Югославії. Працюють над примноженням багатств писемної мови польські лемки. В основі швейцарського варіанту німе-цької мови лежать місцеві діалекти. Вони, проте, постійно взаємодіють з літературною німецькою мовою, що створює сприятливі умови для підвищення соціального статусу діалектів. Якщо швейцарець заговорить літературною німецькою мовою із своїми земляками, то він зустріне іронічне, навіть негативне ставлення до себе. Швейцарсько-німецький діалект виступає як засіб національного відособлення та ідентифікації германо-швейцарців.

А як же із впливом дво- і багатомовності на формування свідомості? У минулому столітті вважалося, що це явище стоїть на перешкоді нормальному розвиткові людської особистості. Сучасні психолінгвісти вважають, що дво- й багатомовність не веде до зміни психіки і не є наслідком зміни її, організація пам’яті у двомовної людини така ж сама, як і в одномовної, хоч двомовна має переваги над одномовною – у неї докладніше членування навколишньої дійсності. І це природно. Коли людина починає вивчати другу мову, світ понять у неї вже в основному сформувався рідною мовою, а тому засвоєння другої (третьої, четвертої і т.д.) мови іде паралельно з розбудовою понятійної системи, закладеної на базі рідної мови. Отже, чим більше мов знає людина, тим глибше знає вона навколишній світ, або, як образно висловлювався Гете, людина стільки разів народжується, скільки мов вона знає.Досі йшлося про мову як знаряддя культури і як певний вид культури, вироблений суспільством. Але вона є також і матеріалом для певного виду духовної культури – словесно-художньої творчості. Між обома функціями мови – пізнавально-комунікативною і художньо-творчою – існує певний причиновий зв’язок. Письменник перетворює мову як засіб спілкування в матеріал художніх творів, в одну із знакових систем, що використовуються в мистецтві. Точніше кажучи, він переводить мову із засобу інформації в ранг знаряддя впливу на людські емоції, хоч перехідна межа між цими двома функціями мови не завжди виразна. Чим всебічніше використовує письменник загальнонародну мову, тим більший вплив справляє його творчість на її розвиток. Спроби використати як матеріал мову, створювану (саме створювану, а не нормалізовану!) самим письменником, не увінчалися успіхом ні в плані збагачення художньої культури, ні в плані розвитку загальнонародної мови. Отже, один із видів виробленої людством духовної культури – загальнонародна мова у всіх її національних різновидах – пере-творюється в матеріал для індивідуальної творчості в галузі іншого виду культури – художньої літератури. Немає і не може бути письменника, який би не залежав у виборі матеріалу від загальнонародної мови. У цьому полягає відмінність словесно-художнього мистецтва від багатьох інших видів художньої культури, зокрема архітектури, скульптури, живопису, що використовують як матеріал продукти матеріальної культури. Сполучною ланкою між художньою літературою і живописом є музика, яка, подібно до мови, має своїм будівельним матеріалом звук, що, як і в мові, може бути записаний. Відмінність між мовою і музикою, однак, велика: у мові певні звукові комплекси служать позначенням предметів і явищ об’єктивної дійсності – конкретних і узагальнених – і тільки через цю співвіднесеність вернені до почуттів, тоді як у музиці звукові комплекси творяться для апеляції тільки до почуттів.