Українські імена
Народні назви співців і музикантів спричинились до появи прізвищ Кобзар, Кобзаренко, Співак, Скрипник, Скрипниченко, Дудик, Дудник, Цимбал, Цимбалюк та ін.; специфічну групу «музикальних» прізвищ становлять утворення на -іст, -ист (-іста, -нста): Басістий, Капеліс-тий, Органістий, Гуслистий, Цимбаліст, Цимбаліста тощо.
Церковнослужителі різного рангу представлені в та¬ких прізвищах, як Дяк, Дяченко, Дячук, Попенко, По¬пик, Паламар, Паламарчук, Паламаренко, Пономар, Пономаренко, Титар, Титаренко, Титарчук, колишнє міське й сільське начальство - у прізвищах Війт, Войтенко, Пустовійт, Комісар, Комісаренко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Гуменний, Гуменюк, Присяжний, Присяжнюк і т. ін.
У окрему групу виділяються прізвища, походження яких пов'язане із перебуванням їх перших носіїв у Запо¬різькій Січі: Запорожець, Запорожченко, Козак, Козачук, Козаченко, Січовик, Кошовий, Хорунжий, Хорунженко, Довбиш, Пушкар, Пушкаренко, Гармаш, Гармащук, Гармашенко та ін. Про часи Гетьманщини нагадують прізвища Гетьман, Сердюк («гетьманський охоронець»), назви народних месників дійшли до нашого часу у прізвищах Гайдамак, Гайдамака, Дейнека, Левенець.Чималу групу становлять антропоніми, похідні від назв осіб за етнічною приналежністю: Литвин, Литвиненко, Литвинчук (литвинами на Україні називали не лише литовців, а й білорусів), Турчин, Турченко, Турченяк, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Лях, Ляшенко, Чех, Чешко, Молдаван (Молдован), Воло¬шин, Татаренко, Татарчук і т. ін. Слід зауважити, що да¬леко не завжди перший носій такого прізвиська належав до неукраїнського етносу. Досить було кому-небудь пус¬титися на якийсь час у мандри до іншого краю, щоб піс¬ля повернення одержати від земляків відповідне пріз¬висько. Згадаймо, як пояснює своє наймення кобзар з Шевченкової поеми «Гайдамаки»: «Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а люде й звуть Воло¬хом, сам не знаю за що». Прізвисько Москаль могло бути первісне найменуванням росіянина (як у п'єсі І. Котляревського «Москаль-чарівник»), але частіше так називали в народі солдатів, які відслужили в царській армії (порівняймо найменування героя поеми Т. Шевчен¬ка «Москалева криниця»).
В той же час на інонаціональне походження першого носія могли вказувати такі прізвиська як Німий, Німець (і похідні - Німенко, Німченко, Німчук), оскільки німи¬ми в народі називали не тільки людей із вродженим ка¬ліцтвом, але й зайшлих іноземців, які говорили незрозу¬мілою мовою (порівняймо етимологічне значення слова «німець», «німота»).
Вихідців з інших областей України первісне познача¬ли такі найменування, як Бойко (похідні Бойченко, Бойчук), Волинець, Подолян, Гуцул, Гоцул (похідні Гуцуленко, Гоцуленко), Поліщук, Віштяк ( виштак— прізвисько подільського селянина за те, що, поганяючи коней, кричать «віштя!». У прізвищах може зберігатися пам'ять про дав¬ні територіальні назви, що належать далекому минуло¬му. Так, «Реєстри всього війська запорізького неоднора¬зово фіксують прізвищеве найменування Болоховець, генетичне споріднене із назвою давньоруської Болохівської землі, яка зникла з сторінок літописів ще в 1262 р. після драматичної боротьби Данила Галицького з болоховцями.
Група прізвищ з суфіксом -ець вказує на вихідців з різних міст України: Богуславець, Бориславець, Батуринець, Гайсинець, Канівець, Козинець, Мглинець, Полта¬вець, Уманець, Хоролець, Чигринець та ін. Назва мешканців міста Коломиї, відомого багатими соляними промислами, стала загальною назвою добувача або торгівця сіллю (порівняймо у народній пісні «Ой чи ти козак, чи ти чумак, чи ти коломиєць? Передай мені хоть сухарь на гостинець»), яка ввійшла і до українсько¬го антропонімікону.
Говорячи про походження сучасних українських пріз¬вищ, ке можна оминути й таке важливе їх джерело, як вуличні прізвиська. Генетичний зв'язок із прізвиськом за¬кріпився в самому значенні українського слова «прізви¬ще». Інше походження має російське слово «фамилия», запозичене через польську або німецьку мову з латин¬ського familia — «домочадці, родина». Щоправда, слово «фамилия» почало вживатися лише з часів Петра І, до того друге найменування людини позначали в російській мові словом «прозвище».
Прізвиська, в тому числі й спадкові, були невід'ємною рисою сільського народного антропонімікону. Пока¬зово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізви¬ща, мають вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців. Паралельне побу¬тування офіційного й вуличного прізвища є як типовою рисою сучасного закарпатського антропонімікону.
Отже, на тлі загальноукраїнського антропонімікону офіційні і неофіційні особові найменування не мають від¬мінностей ні за типами творення, ні за лексичним значен¬ням слів, від яких походять. Слід підкреслити, проте, що в антропонімії одного села кожна з цих двох груп най¬менувань часом виявляє тенденцію до відособлення, вна¬слідок чого утворюються дві окремі антропонімічні си¬стеми, кожна з яких має свою семантичну й структурну специфіку. Для прикладу можна навести приклад з антропонімії Вінниччини, де поширені такі старожитні прізвища, як: Бондар, Гонча¬рук, Шевчук, Кравчук, Іщук, Попик, Юпик, Сіньковський, Грушковський, Крюковський, Новаковський, і вуличні прізвиська Цар, Голод, Самійло, Півень, Орел, Гусак, Рабець, Бульба. Якщо в групі прізвищ переважають най¬менування, похідні від назв професій і населених пунк¬тів, то в другій — лексеми на позначення птахів. Різнять¬ся вони й у словотворчому плані — прізвища представле¬ні головним чином утвореннями з суфіксами -ук (-чук) і -ський, а прізвиська — безафіксними найменуваннями, утвореними від загальних слів («цар», «голод», «півень» та ін.) лексико-семантичним способом.Прізвища та індивідуальні й колективні прізвиська, які здавна побутують в тому чи іншому селі, нерідко до нашого часу зберігають відомості про історію його засе¬лення. Так, мешканці села Мізяків на Вінниччині мають колективне прізвисько гуцули, яке, імовірно, вказує на те, що першопоселенці його були вихідцями з гірських районів Карпат. Місцевий переказ про заснування села Берізки Кривоозерського району на Миколаївщині запо¬рожцями, які розбрелись степами південної України піс¬ля розгрому Запорізької Січі у 1775 р., підтверджує най¬поширеніше серед старожилів села прізвище Запоро¬жець.