Вільні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (проблеми, перспективи)

Як приклад розглянемо модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці і Китаї.

4.2. Модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці

Формування спеціальних економічних зон у країнах Латинської Америки відбувалося на наступних загальних принципах:

Зони створювалися з ініціативи центральних, а не місцевої влади виходячи з загальнодержавних інтересів;

Їхньому створенню передувала підготовка відповідної законодавчої бази, реалізація положень якої на практиці відбувається нерідко через 3-4 року;

Були чітко визначені різні типи вільних зон: виробничі, експортно-виробничі, чисто торгові, оффшорні і т.д. І відповідно до цього передбачалися різні величини податкових, митних і інших пільг;Спочатку під зони приділялися обмежені території, що поступово розширювалися, рідко досягаючи великих розмірів (торгова зона «Колона» у Панамі з річним оборотом у 8 млрд. доларів США за 40 із зайвим років існування не досягла навіть площі в 300 га);

Кількість зон збільшувалося поступово.

Спочатку створювалися торгові зони. Пільги для компаній, що функціонують у них, стосуються насамперед митного обкладання. Товари, завезені на територію зони, не підлягають обкладанню митними пошлинами і податком на імпорт і звільнені від інших видів контролю над імпортом, що включаються в митне законодавство країни. У зонах, розташованих, як правило, поблизу великих торгових портів, наприклад у Барранкілья в Колумбії, юридичні і фізичні особи, що займаються зовнішньоторговельною діяльністю, мають право безперешкодне ввозити і вивозити товари, перевантажувати і складувати їхній (на термін до одного року без сплати податків), розфасовувати, продавати оптом і вроздріб. Можливість безмитного збереження продукції в чеканні сприятливих змін кон'юнктури на світових чи ринках на внутрішньому ринку країни, де розташована зона, надзвичайно вигідно постачальникам. Постачання з зони на внутрішній ринок обкладаються митом і податком на імпорт, як на аналогічні товари, безпосередньо завезені з-за кордону.

Діяльністю на території вільних торгових зон займаються, насамперед, місцеві підприємці. У 1995 році на територіях Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю діє зона вільної торгівлі «Меркосур».

Згодом у вільних торгових зонах стали виникати підприємства по обробці ввезених товарів. Тому вільні торгові зони поступово перейшли в ранг вільних виробничих зон.

Переважна більшість виробничих зон працює на експорт. По законодавству Бразилії підприємства ексортно-виробничих зон зобов'язані поставити за рубіж 100% продукції.

Деякі зони (наприклад, зона «Манаус» у Бразилії й острів Вогненна Земля в Аргентині) працюють тільки на внутрішній ринок.

4.3. Модель розвитку ВЕЗ у Китаї

Серед країн, що розвиваються, дуже помітний розвиток і резонанс одержали спеціальні економічні зони Китаю. Почавши з невеликих територій, об'єднаних спецзонами на самому початку 80-х років, китайське керівництво до середини 90-х років поширило їхній режим на сотні квадратних кілометрів. Крім найбільш відомих у країні і за рубежем спеціальних економічних зон - «Шеньчжень», «Чжухай», «Сямень», «Шаньтоу», що мають багаторічну історію, а також спеціальної економічної зони «Хайнань» (існує з 1988 р.), у країні помітний розвиток одержали зони техніко-економічного розвитку (більш 2-х десятків) і зони розвитку нової і високої технології - технопарки. Особлива роль приділяється шанхайській зоні економічного розвитку «Пудун». Значення проекту, розрахованого на кілька десятиліть, визначається не тільки тим, що зона «Пудун» повинна стати в перспективі великим центром промислового виробництва Китаю, але і покликана сприяти перетворенню Шанхая в найбільший торговий і фінансовий центр Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Створення спеціальних економічних зон стало важливою складовою частиною проведення відкритої зовнішньоекономічної політики, проголошеної китайським керівництвом наприкінці 70-х років. При виборі моделі розвитку ВЕЗ китайське керівництво виходило з поточних потреб країни і досвіду функціонування спеціальних зон в інших країнах. Найбільше детально вивчався досвід Сінгапуру, Тайваню, США. У ході підготовки організації спеціальних економічних зон було запропоновано кілька варіантів режиму їхнього функціонування. У результаті був обраний шлях організації ВЕЗ зі створенням у їхніх рамках структури господарства, орієнтованого на експорт, усіляке залучення іноземного капіталу, а також істотне поліпшення технології виробництва. Спеціальні економічні зони стали грати сполучну (буферну) роль з іншими районами країни, реалізуючи політику «відкритих двер».