Історія розвитку педіатрії в Україні

Необхідно розробити сучасну модель лікаря-педіатра, яка б ураховувала, що педіатр значно більше часу витрачає на непродуктивну працю, оскільки, зазвичай, надає дві послуги – дитині та кому-небудь із батьків. Без цього медична допомога не лише не має сенсу, але й порушує права сім’ї, що несе відповідальність за здоров’я дітей. Таким чином, надання медичної допомоги кому-небудь із батьків слід віднести до виробничої праці, а будь-яка праця вимагає часу, а отже, й оплати. Безперечно, основний напрям педіатрії – це профілактика, і завдання педіатра – допомогти сім’ї виростити здорову дитину. Якщо ми думаємо про майбутнє, то займатися цією проблемою слід сьогодні. Адже в дитини не буде іншої можливості для нормального росту та розвитку, їй не можна сказати: «Почекай до кращих часів». Життя, здоров’я та розвиток дитини повністю залежать від навколишнього світу, який створюється сім’єю, державою, суспільством. Звідси випливає, що потреби дитини мають входити до сфери соціально-економічної політики держави. При цьому принципово важливо, щоб обов’язки держави стосовно дітей були орієнтовані не на мінімальне, як сьогодні, а на максимальне забезпечення їхніх потреб у галузі охорони здоров’я.

Отже, найважливішим пріоритетом повинна стати профілактика – зміщення акцентів із хворої дитини на здорову. Про це йдеться давно. Адже лікарня, за висловом професора І.М. Воронцова, здатна лише врятувати життя дитини. Здоров’я ж створюється в умовах поліклінічного спостереження. Перехід від системи, орієнтованої на хвору дитину, до пріоритету профілактики та збереження здоров’я може стати запорукою успіху.

Ще однією надзвичайно важливою проблемою є шкільна педіатрія. Є дані, що за період навчання в школі група здорових дітей зменшується на 50%, а кількість осіб із хронічними захворюваннями збільшується на 30%. Отже, школа перетворюється на фактор, що руйнує здоров’я. Зважаючи на це, слід відновити статус освітнього закладу як установи, покликаної ростити психічно й фізично здорових громадян, формувати потребу в здоров’ї.

Стаціонарна допомога дітям також потребує подальшого вдосконалення. Отже, стратегічний розвиток дитячої охорони здоров’я передбачає не лише послідовне зміцнення амбулаторно-поліклінічних установ, але й упорядкування та економічно більш рентабельне використання стаціонарного фонду з акцентом на його подальшу спеціалізацію, розвиток форм, що замінюють стаціонари. Традиційна дитяча лікарня, створена за моделлю 60-х рр. минулого століття, нині має перетворитися. Адже штатні нормативи, затверджені в 1970-х рр., безнадійно застаріли. У стаціонарах не передбачено умов для перебування матерів, госпіталізованих для догляду за дітьми. Наші лікарні закриті для батьків. Якщо ми визнаємо силу закону, моралі, цю практику слід змінювати, адже відповідно до законодавства дитина будь-якого віку має право перебувати в лікарні з одним із батьків. До речі, в деяких дитячих стаціонарах, де діти госпіталізуються разом із мамами, як-то кажуть, «пішли далі» – почали надавати медичну допомогу й матерям.

Подальше поліпшення надання медичної допомоги дітям неможливе без широкого впровадження нових методів діагностики, лікування та профілактики, які грунтуються на принципах доказової медицини.

Аналіз сучасних тенденцій розвитку науки переконливо свідчить, що в XXI столітті прогрес у галузі клінічної педіатрії визначатиметься активним міждисциплінарним вивченням причин виникнення та клітинно-молекулярних механізмів перебігу захворювань, а також широким запровадженням у практику методів молекулярної, клітинної та біохімічної генетики, морфології, біохімії, фізіології та інших фундаментальних дисциплін.

Відносно перспективних напрямів наукових досліджень у галузі клінічної педіатрії, то в найближчі роки доцільно:– вивчити стан основних функціональних систем, механізми адаптації та адаптивну норму в дітей, включаючи недоношених і підлітків у період постнатального онтогенезу в різних соціально-екологічних умовах;

– науково обгрунтувати й розробити комплексні критерії оцінки стану здоров’я дітей, стандартизувати протоколи комплексної оцінки стану здоров’я дитячого населення різних вікових груп і створити систему моніторингу здоров’я дітей у регіонах із різними соціально-економічними та екологічними умовами;

– обгрунтувати епідеміологічні та клініко-статистичні показники для формування системи моніторингу стану здоров’я дітей, що визначають фактори його ризику;

– розробити комплекси біометричних показників (нервово-психічного розвитку, середніх статистичних показників фізичного розвитку, периферичної крові, імунної системи тощо) для кожного критичного періоду розвитку дітей;