Сучасні принципи діагностики та лікування вроджених вад нирок і сечових шляхів у дітей

Скринінг-методом надранньої діагностики ВВСШ є ультразвукове дослідження (УЗД) плода починаючи з 22-го тижня вагітності. Зазначений метод в 4,3 % випадків виявляє різні вади розвитку плода, серед яких 14,1 % становлять ВВСШ [4]. За результатами наших досліджень, в яких взяли участь 9000 вагітних жінок, у 2,5 % випадках діагностовано ВВСШ. Пренатальна ехографія плода дозволила диференціювати два ступені тяжкості ВВСШ:

а) несумісні з життям у постнатальному періоді,

б) ті, що підлягають корекції після народження дитини [7]. УЗД вагітних, особливо з груп ризику (несприятливий триместр вагітності, генетична схильність, шкідливі звички, професійна шкідливість), має стати обов’язковою умовою спостереження за цим контингентом жінок.

Симптоми, за наявності яких можна запідозрити ВВСШ: періодичний біль у ділянці пупка, т.з. “безпричинна” гіпертермія в межах 38–40 °С, що триває протягом 1–3 днів, лейкоцитурія, розлади сечовипускання (енурез, імперативні позиви на сечовипускання). Наявність хоча б одного з цих клінічних проявів є підставою для обов’язкового застосування об’єктивних методів дослідження органів сечової системи.

Розпочинати слід з УЗД, під час якого визначають цифрові параметри нирок і їх збиральної системи, сечоводів, сечового міхура з визначенням кількості залишкової сечі. Аналізуючи зміни в нирках, визначають:

1) наявність і ступінь розширення їх збиральної системи;

2) товщину шару паренхіми;3) наявність та ступінь розширення сечоводів;

4) товщину стінки сечового міхура. Ультразвукове дослідження проводиться двічі — до і після сечовипускання. Метою УЗД є визначення структурних змін досліджуваних органів.

Рентгенурологічні методи дослідження дозволяють отримувати більш детальну інформацію про анатомо-функціональний стан нирок і сечових шляхів та ідентифікувати клінічну форму вади. Рентгенологічні дослідження включають проведення:

1) видільної урографії при наповненому та спорожненому сечовому міхурі;

2) мікційну цистоуретерографію. При виконанні видільної урографії для визначення впливу сечового міхура на уродинаміку верхніх сечових шляхів в сечівник вводили і затискали уретральний катетер і через одну годину його відкривали. Якщо після спорожнення сечового міхура на контрольній видільній урограмі спостерігали адекватне звільнення збиральної системи нирки і сечовода від контрастної речовини, досліджування закінчували. У випадках затримки контрастної речовини в збиральній системі нирок і нижній третині сечовода до одної години при спорожненому сечовому міхурі, дитині внутрішньовенно вводили лазикс з розрахунку 0,8 мг/кг маси тіла і виконували контрольний знімок через 10 хвилин.

Оцінку стану сечоміхурово-сечовідного сегмента проводили за допомогою видільної урографії при спорожненому сечовому міхурі (уродинамічний тест) та при стимуляції лазиксом (фармакологічний тест), порівнюючи дані з результатами первісної видільної урографії, під час якої було діагностовано наявність “обструкції” сечовода. Функціональні тести вважали позитивними. Вони свідчили про функціональну обструкцію при звільненні сечовода від контрастної речовини через 30 хв. після катетеризації сечового міхура і через 15 хв. — після стимуляції лазиксом. Якщо евакуація контрастної речовини з сечовода не відбулася протягом 30–45 хв. і спостерігалося накопичення контрастної речовини в сечоводі, тест з лазиксом вважали негативним, що свідчило про наявність органічної обструкції сечовода.

Лікування

Гідронефроз — вроджена вада, що поєднує в собі три складові: органічну обструкцію мисково-сечовідного сегмента, різний ступінь дисплазії паренхіми нирки, зниження функції останньої.

В пренатальному періоді основою розвитку гідронефротичної трасформації у плода є два патологічні процеси, що протікають паралельно: підвищення внутрішньомискового тиску за рахунок дисплазії примискового відділу сечовода та неправильне формування структурно-клітинних елементів нефрона. Після народження дитини патологічні зміни анатомо-функціонального стану нирки погіршуються також через порушення внутрішньониркової гемодинаміки, відставання органа в рості, прогресування атрофії нейром’язових елементів стінки сечовода в зоні мисково-сечовідного сегмента (МСС), а в ряді випадків — приєднання пієлонефриту та його наслідків.