Сучасні принципи діагностики та лікування вроджених вад нирок і сечових шляхів у дітей

Вроджені вади сечових шляхів (ВВСШ) складають більшість урологічних захворювань у дитячому віці, характеризуються розмаїттям клінічних форм і відносною одноманітністю симптоматики. Останнє зумовлено тим, що вади сприяють виникненню запалення нирок і сечового міхура, ознаки яких у більшості випадків є першими симптомами ВВСШ і суттєвим фактором, що погіршує загальний стан хворого [1]. ВВСШ нерідко супроводжуються різними видами розладів сечовипускання і нетримання сечі, що викликає необхідність додаткового догляду за дитиною, а в ряді випадків робить неможливим перебування хворої дитини в колективі однолітків.

Недостатня обізнаність лікарів з особливостями клінічних проявів і характером перебігу ВВСШ призводить до того, що при первинному огляді хворого висновок лікаря зводиться до встановлення діагнозу “пієлонефрит”, “цистит” і призначення необррунтованої антибактеріальної терапії, внаслідок чого втрачається час, оптимальний для корекції вади. Така неприпустима практика зумовлює несвоєчасну діагностику конкретної вади і проведення патогенетичного лікування, що, в свою чергу, сприяє прогресуванню захворювання.

Процес удосконалення методів діагностики та лікування ВВСШ у дітей — це тернистий шлях пошуків, помилок, розчарувань, переосмислення усталених поглядів щодо різних аспектів цієї проблеми. Такий стан зумовлений насамперед тим, що лікуванням цієї категорії хворих дітей тривалий час займалися лікарі різних спеціальностей: дитячі хірурги, нефрологи, урологи дорослої мережі. Недостатня кількість клінічних спостережень за цією категорією хворих, відсутність спеціальних діагностичних засобів, необхідність займатися іншими, “неурологічними” проблемами дитячої хірургії і педіатрії не сприяли створенню концепції визначення стандартизованих підходів стосовно діагностики і лікування ВВСШ з урахуванням анатомо-фізіологічних особливостей певних періодів розвитку дитини.

Із впровадженням об’єктивних методів дослідження акту сечовипускання (урофлуометрія, ретроградна цистотонометрія, профілометрія уретри, урофлуодинамометрія) виникли кардинальні зміни в поглядах на сутність патологічних процесів, що призводять до порушення транспорту сечі по верхніх і нижніх сечових шляхах [2], тобто порушень уродинаміки. На противагу органічно-обструктивному фактору, обррунтовано концепцію функціонального генезу порушень уродинаміки на рівні сечовий міхур – уретра і введено клінічне поняття детрузорно-сфінктерної дисенергії, що докорінно змінило підходи до лікування [3, 8–10]. Відкинуто як анархізм поняття “контрактур сечового міхура”, визнано неприпустимим хірургічне втручання на шийці сечового міхура у дітей (резекція шийки, V-пластика тощо).Доведено, що клінічні прояви ВВСШ зумовлені різним ступенем і характером порушень уродинаміки. Визначення причин (органічна чи функціональна обструкція) та рівнів локалізації цих патологічних змін на шляху від нирки до зовнішнього отвору уретри стало основою сучасних принципів діагностики та диференційованого патогенетичниго лікування різних клінічних форм ВВСШ та їх ускладнень [5, 6].

За статистичними даними, в Україні щорічно виявляють 3600–3700 дітей з ВВСШ. Вади верхніх сечових шляхів спостерігають у 1/3 дітей, вади нижніх сечових шляхів — у 2/3 дітей.

Основними клінічними формами ВВСШ є:

- вади верхніх сечових шляхів:

- гідронефроз,

- мегауретер,

- міхурово-сечовідний рефлюкс (МСР);

вади нижніх сечових шляхів:

- гіпоспадія,

- екстрофія сечового міхура,

- клапани задньої уретри у хлопчиків.

Діагностика