Сучасна діагностика і лікування мікозів верхніх дихальних шляхів та вуха

Вважають, що пошкодження слизової оболонки в результаті прозапальної дії MBP створює умови для бактеріальної проліферації.

Вміст синусів при ЕГС має характерний колір від жовтого до коричневого та “резиноподібну” консистенцію. Алергічний муцин та поліпи можуть формувати частково кальцифіковану масу, збільшення якої може призводити до ерозії кістки в результаті тиску і навіть до розповсюдження вмісту синусу в орбіту або мозок [7]. Характерними для МРТ при ЕГС є неоднорідність з наявністю ділянок зі значно зниженою щільністю на Т2 зображеннях, які відповідають грибковому муцину, та запально зміненими навколишніми тканинами зі збільшенням щільності. Грибкові маси на Т2 зображеннях МРТ виглядають, як оптично пусті простори в зв’язку з відкладанням на них сполук кальція та важких металів.

Лікування пацієнтів з ЕГС полягає в хіріругічному втручанні з відновленням аерації синусів і наступним призначенням протигрибкових препаратів та промиванням порожнини носа і навколоносових синусів розчинами антимікотиків та антисептиків з протигрибковою дією.

Грибкову колонізацію навколоносових синусів деякі автори (I. Vennewald зі співавт., 1999; H. Stamberger зі співавт., 2000) розглядають як окрему форму грибкових синуситів. I. Vennewald вважає, що колонізація завжди супроводжується хронічним гіпертрофічним синуситом з надмірною продукцією слизу, яка сприяє погіршенню мукоциліарного кліренсу. У випадку розвинення імунодефіцитного стану виникає ризик інвазивного грибкового процесу. Ми вважаємо, що у переважної частини пацієнтів у наших спостереженнях клінічна картина синуситу відповідала грибковій колонізації навколоносових синусів та відрізнялася тривалістю, повторними курсами антибіотикотерапії, часто з місцевим застосуванням кортикостероїдів, ефект від яких був незначним або відсутнім. При мікробіологічному дослідженні у таких пацієнтів частіше висівалася змішана грибково-бактеріальна флора (75 %). Лікування в таких випадках полягало у хірургічному втручанні з відновленням аерації синусів та в місцевому застосуванні розчинів антисептиків, спектр дії яких включає бактеріальну та грибкову флору (бетадин, мірамістин, декаметоксин, хлоргексидин).

Грибкові захворювання глотки. Мікотичні захворювання глотки практично не зустрічаються в ізольованому вигляді і супроводжуються грибковою патологією порожнини рота (орофарингеальний мікоз). Слід пам’ятати, що орофарингеальний кандидоз досить часто є проявом дисбіотичних порушень у шлунково-кишковому тракті, особливо це стосується пацієнтів дитячого віку.Мікотична патологія глотки відрізняється різномаїттям клінічних проявів, тому досить часто виникає необхідність у проведенні диференційної діагностики зі специфічними захворюваннями, злоякісними новоутвореннями, гранульоматозами. Особливою проблемою є своєчасна діагностика та лікування орофарингеальних мікозів у хворих на СНІД. Гострий псевдомембранозний кандидоз може бути першою маніфестацією ВІЛ-інфекції і розвивається у 80–90 % таких пацієнтів. За даними Московського міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, орофарингеальний кандидоз — найбільш розповсюджена патологія ЛОР-органів при ВІЛ-інфекції на стадії первинних проявів (стадії 2-А та 2-В) та вторинних захворювань (3А-В) [1]. Кандидоз порожнини рота та глотки у ВІЛ-інфікованих свідчить про прогресування захворювання. При гострому псевдомембранозному орофарингеальному кандидозі на слизовій оболонці спочатку з’являються локальні нашарування білого кольору, потім — плівки, що нагадують згорнене молоко. Під плівкою, яка легко знімається, знаходиться яскраво-червона слизова оболонка, іноді з кровоточивою поверхнею. Плівки можуть зливатися, з розповсюдженням на всю слизову оболонку порожнини рота та глотки. Можливою також є наявність островків плівки на фоні суцільної гіперемії слизової оболонки. Як правило, такі патологічні зміни практично не супроводжуються больовими відчуттями, але в разі приєднання бактеріальної інфекції можуть спостерігатися болючі ерозії та виразки.

Ларингомікози зустрічаються у чоловіків в 2 рази частіше, ніж у жінок, що можна пояснити більшою частотою хронічних неспецифічних захворювань гортані у чоловіків, впливом різного роду подразників (паління тютюну, алкоголь). Розрізняють три основні форми ларингомікозів: катарально-плівкову, атрофічну (або субатрофічну) та інфільтративну. При мікотичних ларингітах слизова оболонка гортані звичайно гіперемована, в окремих ділянках нерівномірно інфільтрована, інколи — з наявністю пухлиноподібних інфільтратів, покрита нашаруваннями, які можуть бути різних ступенів щільності та розповсюдження. L. A. Forrest зі співавт. (1998) повідомляє про випадки кандидозного ларингіту, які проявлялися як лейкоплакія гортані. Вважається, що кандидозний ларингіт, трахеїт та езофагіт часто є СНІД-індикаторними захворюваннями [1].

Отомікози. Найбільш розповсюдженим є мікотичний зовнішній отит, потім — мікози післяопераційної порожнини та хронічні середні отити. Певну роль у розвитку отомікозу відіграють мікротравми зовнішнього слухового проходу та гормональні порушення при цукровому діабеті [2]. Основними скаргами при мікотичних зовнішніх отитах є рідкі виділення (при кандидозі), утворення кірок, пробок, мас у вигляді “згорнутого паперу” в зовнішньому слуховому проході (при аспергільозі), свербіння, біль, закладеність вуха. При мікотичних середніх отитах та мікозах післяопераційних порожнин пацієнти скаржаться на наявність виділень з вуха, періодичне свербіння, зниження слуху, локальний головний біль на боці хворого вуха та головокружіння. Об’єктивною клінічною ознакою при всіх формах отомікозу є наявність специфічних виділень, колір та консистенція яких залежить від виду гриба-збудника захворювання.