Бердичів та Житомир у творчості Івана Франка

Особливо поціновував Каменяр доробок українського історика В. Антоновича, котрий родом із сусідньої до Бердичева Махнівки. Дітище Антоновича - багатотомна праця “Архив Юго-Западной России”. Франко цитує матеріали з другого тому третьої частини цього видання, присвячені козаччині на Правобережній Україні 1679-1716 рр.: “На відомістю про рух Самуся в напрямі до Бердичева, одного з міст пограничних з козаками, зібралися всі сили, якими могли розпоряджатися козаки в Київщині. Ті сили були незначні, а безладдя та незгода ще більш ослабляли їх”. Франко вслід за Антоновичем нагадує протиріччя і суперечки в польському таборі в жовтні 1702 року, коли вирішувалося, хто буде командувати -полковник Дем'ян Рущиць чи Хмельницький староста Яків Потоцький. “Сей останній, бажаючи перетягнути на свій бік прихильність війська, почав щедро угощати шляхту та вояків Рущиця. В самій розпалі тої пиятики, 16 жовтня під Бердичів підступили козаки, порубали п'яних вояків та шляхтичів і здобули замок. Усіх поляків і євреїв, що були в місті, винищено. Зараз по тім козаки напали на табор за містом, розігнали шляхтичів, що сиділи в таборі, і захопили вози Якова Потоцького, його касу та гармати... Таким способом увесь Житомирський повіт Київського воєводства дістався в руки козаків наслідком бердичівської побіди. Шляхта, що втекла з Бердичева, не думала про дальший опір і займалася далі суперечками...”11Почерпнув 1. Франко з “Архіву” доповнення до картини бердичівського погрому, звернувшись до виписки з так званої житомирської гродськоі книги. Характерне свідчення якогось пана Михайла Федкевича; “Скоро тільки коронне військо втихомирило розрухи, підняті Самусем, і кожному горожанинові дало доступ до оцих книг, зараз заношу торжественну заяву ось на що: “В недавнім минулім р. 1702 в наглій сутичці з козаками в Бердичеві не тільки челядь пішла на здобич козакам, але й я сам, якого пани-шляхтичі в тій битві мали вже за страченого, ледве тільки в однім ; жупані уйшов із тоді нещасливої оказії, а що більше, папери і різні записи мойого дому (тут вичислено досить довгий їх реєстр) усі пропали, забрані козаками, і невідомо, чи вони подерли їх, чи попалили”12- Згадує Каменяр і ті небагаті відомості про поразку ляхів під Бердичевом із козацького літопису Граб'янки. І. Франко - дослідник, аналітик, сумлінний джерелознавець, долаючи простір і час, дошукувався істини. Життя Бердичева та навколишніх земель у першій половині xix століття постає з літературно-критичної етапі І. Франка “Король балагулів. Антін Шашкевич і його українські вірші”. Розповідаючи про А. Шашкевича і його епоху, Франко звертається до польських письменників, цитує їхні думки у власному перекладі, робить аналітичні висновки. Родина Шашкевичів проживала тоді в селі Бичевій теперішнього Любарського району, Батько, Граціан Шашкевич, брав участь у повстанні під проводом Т. Костюшки. 1813 року в сім'ї народився син Антін. Освіта хлопця була невисока, бо вже у вісімнадцять років він розпочинає військову кар'єру. До війська Ангіна випровадила мати, яка й допомогла йому стати ад'ютантом Кароля Ружицького, що організував кінний відділ біля містечка Краснополя (нині село Чуднівського району). Під час повстання 1831 року Антін проявив мужність і героїзм, був поранений. Після поразки повстанців він емігрував до Галичини, а звідти - до Угорщини. Клопотання рідних допомогло Шашкевичу лише через два роки повернутися до рідного краю.

Подальше його життя було пов'язане з балагульщиною, яка набула тоді великої популярності. Тим більше, що А. Шашкевич стояв у центрі цього процесу або, як пише І. Франко, був “королем балагулів”. Що ж таке балагула? Звернемося до словників, В одинадцятитомному словнику української мови балагула пояснюється лаконічно: Критий дорожній віз. Візник на такому возі13. Словник Б. Грінченка додає ще й третє визначення - “В південно-західному краї: народник з польських поміщиків 1830-1850 рр. , член надзвичайного народницького товариства на той час”14. Справжній балагула мав просту бричку, обшиту лубом і вистелену в сидінні околотовою соломою. Запрягалися до такої брички по четверо коней, які пробігали щонайменше п'ятнадцять верств за годину. Відбір коней був особливо ретельний: якщо у когось якась хиба, то його зразу бракували і замінювали іншим. Сам балагула теж наряджався своєрідно: носив свитку (або гуньку) із грубого полотна, підперезану поясом, шкіряні штани. Шкіряний кашкет одягав літом, зимою - баранячу шапку. І обов'язковою була люлька. Це такі були зовнішні ознаки молодих поляків-шляхтичів,Чому саме в Бердичеві було особливо поширене таке явище, як балагульщина? Причин декілька. Перш за все велику роль відіграло те, що тут проживало багато поляків. А балагульством займалися саме молоді шляхтичі. Друге - розвиток торгівлі. З історичних джерел відомо, та й , власне, сам І. Франко наводить цитату польського історика, ксьондза Валеріана Калінки, котрий проспівав справжній дифірамб тим ярмаркам15, що з другої половини вісімнадцятого століття до початку 60-х років дев'ятнадцятого століття Бердичів був великим торговим центром. Тут відбувалися всесвітньовідомі кінські торги. А коні для балагулів були чи не найголовнішими. Заради них збували навіть маєтки, Третє - це те, як вважає і І. Франко, найбільш вірогідною причиною появи цієї стихії був протест проти застою польського суспільства після поразки повстання 1831 року, Саме оригінальним способом життя, вчинками залишили про себе слід балагули. Найкращим проведенням часу для них були ярмарки. Гуляння на ярмарках по цілих тижнях “на переміну то чаркою, то батогом, то картами або дівчатами”. “Бачили ми не раз... на скажених конях калмицької, татарської і бог зна якої раси, як їхали в білий день в одній лише сорочці на тілі, п'яні, похриплі від вереску, серед найгамірнішого ярмарку, а довкола них рої євреїв, що реготалися й приплескували тій маскараді. Бачили іншими разами, як серед ясного дня і зібраних куп народу через Махнівку або Липовець їхали кінно балагули вже навіть без сорочок, у самих лише шкіряних штанцях... а за тою безсоромною кавалькадою на возі - бо вже не міг на коні удержатися - іхав цілком голий “Бахус”, себто балагульський кухар зі всіма знаками своєї гідності...”16. Жаргонна мова, сороміцькі пісні супроводжували ватаги гуляк. Сам Антін Шашкевич був і автором пісень, і сподвижником цього явища. Та з часом спалах балагульщини затихає. Гуляка А. Шашкевич одружується, живе турботами сім'ї. У 1863 році, коли у Варшаві знов розпочався визвольний рух, він віддає трьох своїх синів до генерала Едмунда Лужицького - сина Кароля. Після поразки спочатку сини, а згодо^і і батько втікають до Галичини. У березні 1880 року в селі Кунисівцях коло Городенки (тепер Івано-Франківська область) Антін Шашкевич помирає.