Основ’яни про творчість Т.Шевченка
На винятковій чесності народного оборонця, його боротьбі за переконання наголошується й у промові Н.Курочкіна. Все життя Т.Шевченка, підкреслюється тут,– суцільне випробування долі. Прижиттєве щастя не для нього, підсумовує промовець, його чекає інше – вічна слава.
Ряд промов подаються Л.Жемчужниковим із заувагою, що вони не були виголошені. Це промови пермянина Южакова та поета О.Чужбинського.
Невимовної туги і жалю сповнене “Голосіння українок” О.Білозерської, яке вдало наслідує народні голосіння. Тут наявні численні деталі народного обряду похорону, що свідчить про досконале знання Ганною Барвінок народних звичаїв. У “Голосінні українок” – багата образна система, влучні порівняння і постійна гіперболізація з наростаючою градацією.
Загалом стаття Л.Жемчужникова є своєрідною підбіркою матеріалів вшанування пам’яті великого поета і мужньої людини, що, незважаючи на постійні життєві випробування, зуміла пронести крізь роки щирість серця і високість думки.
Смерть Т.Шевченка стала приводом для написання статті Г.Т. “Несколько слов о народности в религиозной жизни” [9, 128-142]. Невстановлений автор відстоює думку, що самобутність будь-якого народу не втрачається через “сторонні позитивні впливи” (зокрема релігію християнства), а тільки набуває якісно нового розвитку. Однак вплив цей, зауважує, не має бути безмовним підкоренням. Це дуже негативне явище, як і інша крайність – замкнутість.
Український народ, який має багату історію і мову, зумів зберегти свою самобутність і надію на краще майбутнє. Автор статті зауважує також, що розвиток нової української літератури, яка привернула до себе увагу не тільки малоросіян, безумовно, набув нової сили і якості завдяки Т.Шевченкові, гідному сину свого народу. “Народ, среди которого появилась такая личность, как Шевченко, не погибнет в круговороте истории, не совершив своего назначения ... После Шевченка наша народность имеет законное право на свое существование” [9, 129].
Аналізуючи поему “Гайдамаки”, автор статті наголошує на релігійному характері визвольної бороть¬би українців. Однак він не завжди вбачає у цьому тільки позитивне. Змальована сцена вбивства Гонтою своїх дітей-католиків свідчить про моральну боротьбу в душі Гонти “двух противоположных чувств в герое – любви отца-христианина к детям и ненавистью к врагам-католикам” [9, 138]. Однак не думка про кроваву помсту стала джерелом поеми Т.Шевченка, а почуття істинно християнські (“Болить серце, як згадаєш: Старих слов’ян діти впились кров’ю”).
У поемі “Наймичка” автор теж вбачає елементи релігійного світобачення українців. Отже, Т.Шев¬ченко вкладає в свою поезію релігійний елемент не тільки тоді, “когда его собственная душа волнуется и кипит теми или другими мыслями и чувствами” [9, 139]. Так, згадуючи рідну землю в чужій стороні (тобто на засланні), поет малює свято Різдва Христового, що є для нього своєрідним очищенням душі.
Особливо наголошує критик на Шевченковому перекладі “Давидових псалмів”, де письменник не копіює релігійний текст, а відтворює тільки ті моменти твору, які співзвучні його душі.
Як робить висновок автор статті, у всіх поезіях Т.Шевченка виразно відчутний релігійний елемент. “Этим мы не хотим сказать, что поэзия Шевченка есть поэзия религиозная: в таком случае мы приписали бы поэзии Шевченка (вопреки всякой истине) исключительность и лишили бы ее той полноты, какая свойственна поэзии всех истинно великих поэтов. Нет, мы хотели сказать только то, что в поэзии Шевченка есть и элемент религиозный ...” [9, 141].
Намагається осягнути феномен творчості Т.Шевченка і М.Костомаров у статті “Воспоминание о двух малярах” [10, 44-56].М.Костомаров проводить у статті своєрідну паралель між долею обдарованого кріпака Грицька, чий талант не проявився в повну силу, і долею колишнього кріпака – великого поета і художника Т.Шевченка. Поетична натура Грицька через постійні злидні притупилася: його вже не чарувала краса природи, “ему скучны казались Пушкин и Жуковский; даже стихи Шевченка не пробудили в нем сочувствия по родственности языка. Только Квиткины повести заняли его, но не по художественности, а по верности изображения крестьянского быта, в котором он сам родился и вырос” [10, 47]. Поетичість вже не захоплювала його, тільки побутовий натуралізм в описі селянського життя ще міг привернути його увагу, зацікавити окремими деталями рідної стихії. Талант Т.Шевченка зумів вирватися з кріпацької залежності, “вывел его из тесной сферы неизвестности для высоких дум, тяжелых страданий и бессмертия” [10, 48].
Описуючи першу зустріч із Т.Шевченком, М.Костомаров акцентує на враженні, яке на нього справила ця неординарна особистість. Недовір’я і настороженість Т.Шевченка до слів М.Костомарова, як пояснює останній, було зумовлене своєрідністю українського характеру, що сформувався внаслідок постійного обману і двоєдушності панівного народу. Ця риса в останні роки життя Т.Шевченка перейшла в іншу крайність – надмірне довір’я.