Основ’яни про творчість Т.Шевченка
Помітним національно-культурним осередком українців у середині ХІХ ст. став петербурзький часопис “Основа” (1861-1862), редагований кирило-мефодієвцем В.Білозерським. У роботі журналу взяли участь Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, а з нових авторів – О.Кузьменко, Марко Вовчок, Д.Мордо¬вець, Л.Глібов, Ганна Барвінок, О.Кониський, С.Руданський, О.Стороженко та інші. Основною проблемою для часопису була проблема національного.
Журнал закликав інтелігенцію вивчати історію українського народу, розвивати національну культуру, відповідно приділяючи на своїх сторінках велику увагу історичним працям, різноманітним фольклорно-етнографічним матеріалам, статтям про українську мову та літературу. “Основа” полемізувала з тогочас¬ною реакційною шовіністичною польською, російською, французькою та німецькою пресою, захищаючи політичне та культурно-освітнє життя в Україні.
Поява журналу тісно пов’язана з іменем Т.Шевченка. Так, у листі від 25 травня 1859 р. поет писав: “... во¬сени буде у нас свій журнал під редакцією Белозерского і Макарова” [1, 232], а в листі до Я.Кухаренка від 25 березня 1860 р. він назвав альманах “Хата” попередником “будущого журналу “Основа” [1, 251]. В організації “Основи”, в підготовці до видання її перших випусків Т.Шевченко брав активну участь. Для неї він передав свої неопубліковані поезії. Літературознавець М.Бернштейн відзначає, що хоч Т.Шевченко і не належав до керівного ядра “Основи”, проте журнал йому зобов’язаний своїм існуванням. “Твори Шевченка, - пише дослідник, - як і матеріали про нього, які друкувалися в кожному номері журналу, від першого до останнього, становили найбільш знаменне і цінне в “Основі”, що відразу ж піднесло журнал” [2, 31].
До речі, М.Чернишевський в рецензії на перше число журналу “Основа” за 1861 р. [3, 68-83], оціню¬ючи досить зневажливо творчість І.Котляревського, Г.Квітки-Основ`яненка, П.Гулака-Артемовського, зазначає, що право на малоросійську белетристику і поезію вже визнано навіть обскурантами, але наукові праці малоросійською мовою з’являться тоді, коли освічені люди будуть не тільки розмовляти, а й думати малоруською мовою.
Разом з тим М.Чернишевський підкреслює значущість творчості Т.Шевченка: “Когда у поляков явился Мицкевич, они перестали нуждаться в снисходительных отзывах каких-небудь французских или немецких критиков: не признавать польскую литературу значило бы тогда только обнаруживать собст¬венную дикость. Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности. Да и кроме Шевченко пишут теперь на малорусском языке люди, которые были бы не последними писателями в литературе и побогаче великорусской” [3, 73]. Одначе російський критик надає перевагу тим письменникам, які творять російською мовою. На думку М.Чернишевського, вони належать до людей, “наиболее заботящихся во развитии малорусской народности” [3, 75]. Такі думки передового критика свідчать про дієвість шовіністичних засад у культурі, пропагованих ще В.Бєлінським. Хоча М.Чернишевський виправдовує існування української мови і літератури, але лише для здобуття простим людом рідною мовою елементарної освіти.
Друга, лютнева книжка “Основи” починалася спеціальним повідомленням про смерть Т.Шевченка. “Кто знал его как поэта и человека, поймет всю великость нашей утраты. Украина ответит стоном на страшную весть о смерти нашего батька: так все привыкли называть Тараса. Она потеряла в нем свое самое горячее сердце, свою славу, свою печаль и отраду ... Теперь Украина действительно вдова-сиротина, сирота-небога, как он называл ее в своих вечно юных, полных безграничной любви и тоски, истинно народных созданиях” [4].
Часопис “Основа” за березень 1861 р. опублікував ряд матеріалів, присвячених вшануванню пам’яті Кобзаря. На початку книжки - стаття художника Л.Жемчужникова “Воспоминание о Шевченке; его смерть и погребение” [5, 1-21].
З глибокою повагою ставився до Т.Шевченка російський митець. Наголошуючи на постійних життєвих випробуваннях Т.Шевченка, автор статті разом з тим підкреслює його велику людяність. Постійне горе не зломило його, він залишився чистим серцем і помислами. “Поэт, гражданин, живописец, гравер, певец, - он везде шел честно и разумно” [5, 2], - стверджує автор спогадів.
Оцінюючи малярську спадщину Т.Шевченка, Л.Жемчужников наголошує, що він був в числі тих перших, хто звернувся до рідних джерел. Але ніхто з них не зумів виразити народний дух настільки сильно і свідомо, як Т.Шевченко.Зазначимо, що Л.Жемчужников відкидає звинувачення багатьох критиків в одноманітності поезії Т.Шевченка. “Упрек этот несправедлив, - заперечує він. - Его поэзия была отголоском жизни, одно¬образным настолько, насколько однообразна жизнь народа” [5, 20]. Т.Шевченко вийшов з простого народу, та він не тільки не відвернувся від злиднів і сіряка, але “и нас обернул лицом к народу, и заставил полюбить его и сочувствовать его скорби. Он шел попереду, указывая и чистоту слова, и чистоту мысли, и чистоту жизни [5, 19] - підкреслює Л.Жемчужников.