Вивчення в школі творчості Григорія Косинки (Григорій Михайлович Стрілець)

Цим запитанням і завершимо роботу на уроці. Дома учні поміркують, яка доля спіткала наше селянство після 20-х ро¬ків. Чи справдилися їхні мрії та сподівання на землю, на щасливе, заможне життя?

Третій урок розпочнемо з розмови про сучасне село, його біди і марні надії, а потім знову перейдемо до аналізу творів «Змовини», «За земельку», «Політика», «На золотих богів», «Гармонія»...

Час, про який пише письменник, був складний і неодноз¬начний. І автор прагне показати його таким, яким він був насправді,— жорстоким і трагічним, та й не завжди зрозумі¬лим до кінця його героям. Всі вони відстоюють свою правду, виборюють своє право на щасливе життя — хто чесно, відкри¬то, а хто підступно, з обманом, а то й силою, залякуванням і пролитою кров'ю. Звернемося до його оповідань...

У своїх творах письменник через героїв розкриває життя, людську душу... Мусій Швачка (оповідання «Політика») збирається на колядування до заможного свата. Він чесний, принциповий і безкомпромісний, відстоює інтереси незаможників по-своєму справедливо, аби ніхто не смів докоряти, що він, Швачка, «не правильну політику робить».

У зіткненні з заможними селянами, яких давно недолюб¬лював, не розгубився, жодним переконанням не поступив¬ся. Вони вхопилися за ножі, Швачка вийняв браунінг... Проли¬лася кров. «Оцю вимріяну, сподівану землю такі бідаки, як Мусій Швачка, віддавати не будуть. Але й Кушнір та йому подібні не змиряться з тим, щоб їхня земля вислизнула з їхніх рук навіки,— пише М. Жулинський, цілком слушно ствер¬джуючи: — Григорій Косинка "в художньому аналізі внутрі¬шнього переживання проблеми землі своїми героями не допус¬кає жодних компромісів. Не жаліє ні бідняка, який одержав землю і засліплено торжествує — втішається, бо він щасли¬вий, а як далі буде розвиватись революція, його не ціка¬вить. Безжально розвінчує і несамовиту лють куркуля, який зненавидів голодного сусіду за його надію на власну земель¬ку».

Пристрасне слово Косинки було виразником громадських думок і палких почуттів, сповнених боротьби за звільнення людини, за її щастя. «За волю і життя. Правдивий шлях, товариші,— шлях боротьби... Оце наш шлях»,— твердо виби¬рають свою дорогу незаможники села Шубовки («Сходка»).

Революція виставила на очі всі болячки життя, та не зуміла їх вирішити. Гасла та заклики: «Відбирай!», «Грабуй награбоване!», «Хто не бідняк, той ворог народу!» — не за¬вжди були справедливими. А тому, коли читаєш оповідання «Змовини», відчуваєш, що письменник дивиться на світ з за¬гальнолюдських позицій.

Прочитаймо початок оповідання до слів «Злоба не сходила йому з обличчя...»

Далі ставимо запитання:

Що змусило Петра Рудика несамовито гнати коней з яр¬марку?

Якими засобами, художніми деталями письменник передає передчуття лиха, яке насувається на родину заможного, ха¬зяйновитого Петра Рудика?

Яке ставлення автора до свого героя?

Як розуміти слова: «Сидять на хуторах, мов ті кроти слі¬пі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського — голота ненажерна нас за горло взяла: «Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу...»

Чи страх і передчуття лиха були марними?

Поміркуймо разом з дітьми.Читаючи новели Григорія Косинки, можна тільки дивува¬тися, звідкіля цей сонцесяйний талант, уміння проникати глибоко в душу людини. Як невимушене легко бринить кожне слово письменника, музикою пливе кожна його фраза, чи то розлога, широка, мов степ український, чи то коротка, на¬че обірвана, фрагментарна, як яскраві мазки на картині художника-імпресіоніста. Бо все йде від життя, від бачення головно¬го, найважливішого, найтрепетнішого — людського серця. Ма¬буть, після В. Стефаника ми не маємо такого вміння у письменника проникати і трепетно відкривати селянську душу, психологію хлібороба, його велику і багату внутрішню красу. Вслухаймося лишень у слова простої жінки Мелашки («Змовини»), яка говорить з заможним селянином: «Як вам сказати,— мовила тихо Мелашка.— Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче — хай сватає вашу Наталку, як вона піде за нього. А тільки коні, вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з воза¬ми? Я не ганю дочки вашої... Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухати соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік прожила,— мені тими кіньми не їздити, а все-таки переховувати чуже добро я не буду». Скільки в цих словах людської гідності, простоти, самоповаги, благородства, душевної краси! Бо кожний рядок, кожне слово лягало на папір з великої любові до трудівника і великих мук за його страдницьку долю.