Максим Рильський ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Одна з найвищих точок трагічного в «Повісті полум'яних літ» —це розмова Марії з бронзовим пам'ятником її чоловіка, Павла. Вона принесла до підніжжя пам'ятника «свій сором і муку, дитину незнаного батька» — і між нею, живою й страждущою людиною і бронзовим пам'ятником справді відбувається обопільна розмова. Це одна з тих довженківських «неправдоподібностей», які дратують людей не дуже широкого смаку і які, власне, дають одну з підстав говорити про геніальність автора «Повісті полум'яних літ».
Я назвав як одного з духовних батьків Довженкових Миколу Гоголя. На цьому місці хочеться назвати і ім'я найбільшого в світі співця жінки-страдниці, жінки-матері — Тараса Шевченка...
[...] «...Що є на світі радіснішого й приємнішого, ніж добра робота? — запитує Довженко в кіноповісті «Земля». — Що може бути миліше, як по довгому дню косовиці повертати на заході сонця з веселого лугу додому? Тіло в тебе так приємно мліє, тиша в душі, і тобі ще неповних дев'ятнадцять років, і ти почуваєш, що й «вона» з грабельками десь поруч з тобою, а під босими ногами і в тебе, і в неї тепла земля, укачана колесами, втоптана копитами, вкрита м'яким, як пух, теплим пилом чи ніжною грязюкою, що так приємно лоскоче між пальцями». Поезія природи, поезія кохання, поезія праці — все це злите тут в єдину гармонію, все це повите чарами тієї краси, тієї життєрадісності, при яких навіть грязюка здобуває собі епітет ніжна.
І це — один із лейтмотивів автора «Життя в цвіту», людини, що з ве¬ликим інтересом читала про Бербанка і з натхненням двічі оспівала Мічуріна, людини, що просто-таки кохалася в садівництві, — про що свідчить посаджений Довженком біля Київської кіностудії сад, — мислителя, що над усе любив розвивати в своїх імпровізаціях перед друзями перспективи пере¬творення природи, оновлення землі, прекрасного й гармонійного будівництва.
Цей самий лейтмотив, що у ранній «Землі», звучить і в пізній «Зачарованій Десні». [...] Це — світ, побачений очима дитини, маленького Сашка. Але таким бачив його і дозрілий Олександр Довженко, чия невгамо¬вна мати любила приказувати: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало...»
І ніби перегукується з цією невгамовною матір'ю солдат Іван Орлюк в одну з найстрашніших хвилин свого життя, стоячи як підсудний перед вій¬ськовим трибуналом і пояснюючи, чому він носить із собою вузличок з рідною землею.
[...] «Люблю... саджати що-небудь у землю, щоб проізростало...», «Люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло...» — у цьому весь Довженко.
Мало є на світі митців, зокрема кіномитців, творчість яких була б так природно, так нерозривно пов'язана з творчістю народною, з піснею, як це бачимо у Довженка.
[...] У «Землі» вся сцена похорону сількора Василя, що впав від кур¬кульської кулі, побудована на перегуку пісень. «Пісні вливалися в процесію з усіх вулиць і вуличок безупинно, неначе потоки в велику ріку. Старі коза¬цькі й чумацькі мотиви, і пісні праці, й кохання, і боротьби за волю, й нові комсомольські пісні, й «Інтернаціонал», і «Заповіт», і «Побратався сокіл з сизокрилим орлом — гей, гей, брате мій, товаришу мій!.», і знову «Все мы в бой пойдем за власть Советов», — все поєдналось у єдиному громоголосому звучанні».
Цей розлив, це море пісень під час похорону знову може здатись, а ма¬буть, таки й здавалось чимось надмірним прибічникам «п'ятаків мідних правд», але це й є те чисте золото правди, яке осявало всю путь Довженка.[...] Олександр Довженко був не тільки глибоко національним худож¬ником, але й палким патріотом. Любов до рідної землі він вважав не лише правом, а й одним з найвищих обов'язків, одною з найістотніших прикмет справжньої людини. Ця любов з особливою пристрастю оспівана письмен¬ником у «Повісті полум'яних літ», у «Зачарованій Десні». Але треба зовсім не знати Довженка, щоб приписувати йому національну обмеженість, тим паче національний егоїзм. Досить згадати такі твори його, як «Аероград», «Антарктида», «Мічурін», «Життя в цвіту», оповідання «Тризна», щоб пере¬конатись, як животворила Довженкову душу ідея «сім'ї великої, сім'ї вольної, нової», ідея дружби народів, ідея інтернаціоналізму.
[...] Довженко ніжно любив свою хату, свою матір, свою зачаровану Десну. Але з невиданою гостротою зору бачив він на землі нових людей, нові міста, нові пейзажі.
Недавно опубліковано його нарис «Хата», і там стоять такі слова: «Я не славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь твоєю драною право¬бережною і лівобережною стріхою...