Максим Рильський ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
— Беріг свою совість, бачу.
— Воістину...
— Ну, сідай, Кукубенко, одесную мене. Кахи!
І бог легенько кашлянув, як добрий старий пасічник, що не любить поро¬хового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа».
Тут усе близьке до Гоголя, просто із Гоголя взято славетне «Сідай, Кукубенко, одесную мене», з Гоголем перегукується і ота чистота етичного ідеалу, за вірність якій потрапив у святі найстаріший у запорозькому війську козак Бовдюг, — чистота, що становила одну з заповідей самого Довженка. Але в підкреслених рядках про бога, схожого на доброго пасічника, який не любить порохового диму і кашляє від нього, лупає вже нота не тільки гоголівського, але й суто довженківського гумору.
[...] А ось маєте гумор іншої тональності — гумор, що криє в собі вже й відляски сатиричного бича. Мова мовиться (в оповіданні «Тризна») про корову Маньку, що побувала в столиці на виставці.
[...] У Маньки зразу ж завелися недоброжелательки. Це були здебіль¬шого поганенькі корови, що давали мало молока, та й то рідкого, од нікче¬мності своєї породи. І чомусь так-от сталося, Манька помітила, що чим менша й ледачіша була корівчина, тим більше мукала вона проти Маньки казна-що, так що голова колгоспу і заввідділом тваринницьких ферм навіть почали було вірити коров'ячим наклепам і коситися на Маньку «за гордість і одрив од мас».
Видима річ, що тут зовсім легко перекинути місток від Маньки та її ро¬гатих «недоброжелательок» на людські відносини й діла.
Ноти сатири, дедалі грізнішої, що переходила в громовий гнів, наймогутніше залунали в Довженкових оповіданнях воєнних літ і в його сценаріях.
Як у багатьох великих творців, з гумором і сатирою сусідив у Довжен¬ка глибокий трагізм, що набував з роками, як здається мені, все більшої сили. Раз у раз, однак, сумне й страшне опромінювалося в творах Довженка світлим і повним любові поглядом на життя, на світ, і тоді сама смерть ста¬вала чимось подібним до тихого і неодмінного в природі заходу сонця. Така смерть діда Семена в «Землі».
[...] Всі, хто пам'ятає фільм «Земля», пригадують, що дідова Семенова смерть відбувається на тлі розкішної, ніби аж надмірно розкішної природи, серед невичерпної плодючості рідної землі... І всім запали в серце прості, промовлені «з сумовитою посмішкою» слова Семенового внука, носія в фільмі нового життя, сількора Василя: «Грушки любив...»Трагізм і складність людської душі, поєднання почуття виконаного обов'язку з почуттям особистого болю показав Довженко в «Аерограді», — там, де Глушак убиває свого колишнього друга Худякова, який виявився зрадником народу. [...] Оце й є те, що ми називаємо безоглядною сміливістю Довженка як митця. Це й є приклад високої психологічної правдивості, властивої йому.
Безмежним жалем і смутком віє від того місця в кіноповісті «Повість полум'яних літ», де Демид і Тетяна Орлюки лежать у холодну зимову ніч на печі спаленої ворогами хати, лежать, дожидаючи неминучого кінця. Але й ця жахлива сцена осяяна немеркнучим сяйвом краси народної душі, народ¬ної пісні. Демид просить Тетяну заспівати йому колядки.
— Колядки? — перепитує Тетяна. І Демид, мішаючи дійсність із маяч¬нею, каже: «Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж різдво. Гості поприходять. Іван з дівчатами. Га? Іван!.. Заспівай про нашого Йвана...»
І полинула в темінь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матері: Молодець Іваночко та вибив ворота! Святий вечір...
А «молодця Іваночка» в цю ж саму хвилину посилає командуючий ар¬мією Глазунов на великий ратний подвиг.
[...] Я належу до тих глядачів, які вважають, що в цих фільмах прекрас¬но й шанобливо виконано творчу волю й мистецькі та ідейні заповіти Дов¬женка. І кадри з Тетяною та Демидом Орлюками належать до таких явищ мистецтва, які гострим плугом врізуються в душу глядача довженківським гострим плугом.