Максим Рильський ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
[...] Всі, мабуть, пам'ятають потрясаючі кадри в фільмі «Щорс», коли бійці Таращанського полку несуть на носилках смертельно пораненого Боженка, співаючи «Заповіт». З приводу цих кадрів автор пише у кіноповіс¬ті «Щорс» (тобто в так званому літературному сценарії): «Чи було воно так? Чи палали отак хутори? Чи такі були носилки, чи така бурка на чорному коні? І золота шабля біля спустілого сідла? Чи так низько були схилені голо¬ви тих, що несли? Чи вмер київський столяр Боженко де-небудь в глухому волинському шпиталі під ножем безсилого хірурга? Загинув, не приходячи до свідомості і не проронивши, отже, ні одного високого слова і навіть не подумавши нічого особливого в останню хвилину свого незвичайного жит¬тя? Хай буде так, як написано!»
«Хай буде так, як написано» — тобто: ідеться про те, щоб дати на най¬вищій ноті останні хвилини прекрасного життя робітника-революціонера, окреслити найвиразнішими рисами суть його героїчного подвигу, а не про фотографічну чи фактографічну точність...[...] Він любив сміливі мазки, широкий лет, яскраві тони, те, що ми на¬зиваємо гіперболізацією і чим нас так чарують великі художники — від Шекспіра до Гоголя і від Гоголя до Маяковського. Він був безоглядно смі¬ливий. Досить пригадати фільм і кіноповість «Земля», ту сцену, де вперше в селі з'являється трактор, і спосіб, яким «добувають воду» для радіатора завзяті комсомольці (декому цей епізод здавався натуралістичним). Чудес¬ний своєю високою правдою танець Василя перед його смертю — від нього віє гоголівським розмахом, гоголівською епічністю і гоголівським ліризмом.
До речі, «Земля» — це ще один із німих фільмів Довженка, і тому в од¬нойменній кіноповісті виривається у автора вигук: «Як жаль, що в кіно не можна говорити?» Появу на кіноекрані людського голосу і кольору вітав Довженко від усього серця, і це ж було так природно у незрівнянного майс¬тра слова і художника!
[...] Я кілька разів уже згадав ім'я Гоголя. Гоголь справді був улюблен¬цем Довженка, як був він улюбленцем і Юрія Яновського, і Остапа Вишні.
Різні це люди, різні художні індивідуальності, але всі троє — Довженко, Яновський, Вишня — могли себе назвати та й називали учнями Гоголя.
Воно ніби не зовсім сходиться: новатор — і учень. Але я не знаю в світі ні одного геніального, найсміливішого митця, на чолі якого не лежав би відблиск того чи іншого геніального і сміливого вчителя.
[...] Гоголівським повівом дише на нас і таке місце в оповіданні «Тризна»: «Неначе не на сільському майдані у бою, а десь у казці чи у пісні, дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню. Так і шарахнулись вони на молоду траву обоє і товаришів десятків добрих з два. Лук'ян ще перевернувсь якось разів чотири, випустив шаблю і зразу захро¬пів, мов після доброго вина з музикою, гучними бубнами і молодецьким танком».
Читаючи такі місця, згадуєш не тільки Гоголя, а й те безсмертне дже¬рело, що напувало і Гоголя, і Довженка: українські народні думи.
[...] У сценарії «Бульби» Довженко іде, загалом кажучи, досить покірно за Гоголем. Він же був просто закоханий у цю повість! Але вчитаймося в таке місце: «На небі сидить старий бог-отець. За ним —ангели і святі, серед яких було чимало запорожців. Старий Бовдюг був теж серед святих. Знизу лине до бога Кукубенкова душа і зупиняється перед господом.
— Це ти, Кукубенко? — запитав бог.
— Я, господи, — відповів Кукубенко.
— Ти не зрадив товариства?
— Ні, господи...
— Не кидав у біді чоловіка?
— Ні, господи...