Жан-Нікола-Артюр Рембо. Життєвий і творчий шлях
"П'яний корабель" долі Рембо остаточно збився з кур¬су. Поет шукає забуття в алкоголі, наркотиках, бурхливих пристрастях. Але це не втамувало "болю пекучих протиріч", і він вирішив змінити своє життя. Після того, як йому виповнилося 20 років, він не написав жодного поетичного рядка. Відмовившись від мистецтва, блукав Англією, Німеч¬чиною, Бельгією, торгував всілякими дрібницями на євро¬пейських базарах, наймався косити траву в голландських селах, був навіть солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі. Побував у Єгипті, на Капрі, в Занзібарі. Рембо вивчав мову негрів Сомалі, освоював землі Африки, де не ступала нога цивілізованої людини, допомагав імпе¬ратору Абіссінії готувати війну проти Італії. В останні роки працював у торговельній фірмі "Віанне, Барде і К°", яка продавала каву, слонові бивні, шкіру.
По-різному трактують дослідники розрив Рембо з пое¬зією. Французький письменник Альбер Камю вбачав у цьому "самогубство духу", а австрійський прозаїк Стефан Цвейг — "зневажання мистецтва, нехтування ним". Існує версія, що поет утік з Парижа, щоб віднайти себе в іншо¬му, щоб ствердитись, а потім повернутися незалежним і вільним, позбавившись "п'яного сну". Деякі сучасні дослід¬ники вважають, що поет підійшов у своїх експериментах зі словом до крайньої межі і, зазирнувши за неї, побачив лише порожнечу, він намагався ще писати, але вже не міг віднайти сенс поетичної творчості. Однак загадка поезії Рембо й досі не розгадана. Таємничим є не тільки його відхід від мистецтва, а передусім те, що він встиг написа¬ти за короткий період, який став цілою епохою у світовій літературі.
Тридцяти семи років, стомлений, але ще повний сил, повернувся Рембо до Франції. Невідомо, як склалася б його подальша доля, та в 1891 р. у нього виникла пухли¬на правого коліна, яка виявилася саркомою. 10 листопа¬да того ж року він помер у марсельській лікарні.
Естетичні погляди
Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як "вічне блу¬кання й поривання у нетрях духу". Усе, що йде ззовні ("загальновизнані" норми моралі або універсальні "зако¬ни розуму", "здоровий глузд" або "добрий смак") він сприймав як нестерпні пута, які заважають порухам його душі й тіла. Поет не терпів не лише ніякого насильства, а й "приручення до середовища", відчуваючи себе істо¬тою, яка належить до "іншої раси", "чужинцем" у світі, настільки ж неприємним для оточення, наскільки й воно було неприємне йому.
Тому поезії Рембо властиві поривання до "втечі" й "бун¬тарства". "Я той, хто страждає і хто збунтувався", — пи¬сав митець в "Осяяннях". Йдеться про бунт не лише про¬ти зовнішнього світу, а передусім проти себе, оскільки найбільше він ненавидів саме своє "я" — продукт вихо¬вання, психологічних, моральних, інтелектуальних звичок. Це "я" для нього не вичерпувало людської суті, воно — маска, за якою ховаються інші, невідомі ірраціональні сили, що зумовлюють справжню сутність людини і потре¬бують звільнення. На думку письменника, існування осо¬бистості у буденній реальності — лише одна-єдина доля із багатьох можливих: "Кожна істота повинна мати безліч інших доль". У травні 1871 р. сімнадцятирічний юнак зазначав: "Я — це хтось інший. Якщо мідь одного разу прокидається трубою, не вона в цьому винна. Для мене цілком очевидно: я присутній при прокльовуванні своєї думки роздивляюсь її, слухаю її, проводжу смичком, сим¬фонія починає тріпотіти або раптовим стрибком з'являється на сцені..." Звільнити цього "іншого", прорватися крізь бар'єр свідомості, дати волю уяві й почуттям, а потім зафік¬сувати їх — таке завдання ставив Рембо перед поезією.Творча енергія поета була спрямована на розкріпа¬чення духу людини, що знайшло втілення у так званому "вільному польоті слів", які отримували у його віршах незвичайні значення — асоціативні, настроєві, звукові тощо. Рембо вважав, що відкриває таємний сенс буття, створює зовсім нову поезію, яка коли-небудь буде сприй¬нята всіма людськими почуттями, а сам він при цьому уподібниться "золотій іскрі вселенського світла". За його словами, поет має стати ясновидцем, щоб випереджати час, проникати в глиб речей і простору, охоплювати справ¬жню сутність духу і, пізнавши найвищу істину, передава¬ти її людям у віршах. У листі до свого друга П. Демені від 25 травня 1871 р. А. Рембо писав: "Я кажу, що треба стати ясновидцем, зробити себе ясновидцем. Поет робить себе ясновидцем довгим, безмежним і обґрунтованим роз¬ладом усіх почуттів. Придатні будь-які форми любові, страждання, безумства. Він сам шукає, сам виснажує себе всілякими отрутами, аби мати лише квінтесенцію. Невимовна мука, коли йому потрібна вся віра, вся надлюдсь¬ка сила, тоді він стає найхворішим, найзлочиннішим, найпроклятішим серед усіх — і найученішим! Бо він досяг невідомого. Тому що він викохав більше, ніж будь-хто, свою душу, й так багату! Він досягає невідомого і, втрачаючи глузд, перестає розуміти свої видіння, - він їх побачив! І нехай він згорить під час свого зльоту від нечуваних і несказанних речей: прийдуть нові жахаючі трудівники, вони почнуть від тих горизонтів, де знесиле¬но впав попередник!"
Заперечивши Бога, Рембо проголосив Людину єдиним царем на небі й на землі, шукаючи в її душі "небачене" й "нечуване". Надаючи великого значення своїм "словам-діям", він прагнув вивільнити почуття особистості, по¬кликати до життя її "іншу" суть і показати творення нової духовної реальності.