Метафора, її різновиди та функції в ліриці Ліни Костенко

Тут на широкому тлі метафоризації можна помітити навколо протиставлення “чорне-біле” більш ширшу ауру, ніж зіткнення лише двох кольорів: це контраст часовий (ніч – світанки); екзистенційний (тінь – матерія: тінь – білий кінь); зображення руху (пробігає тінь – білий-білий кінь шукає). Отже, з поетичного погляду ці образи амбівалентні.

Кожен вірш циклу має, крім осені, ще й другу – інтимну тему, яка вирішується у співпричетності до осені й взагалі – до природи. Спогади, сердечний “щем” – це не тільки зовнішня метафоричність, а ще й щось, що сховане у підтексті:

Це так природно – музика, і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина.

(“Двори стоять у хуртовині айстр”)

Зерна авторського концепту містять у собі й такі афористичні вірші: “Убоге поле, ми з тобою Крези, // десь наше зерно – гори золоті”; “Чужі приходять в час твоїх щедрот, // а я прийшла у час твойого смутку”.

Метафора Л.Костенко розширює межі тексту. Вона, за словами Ортеги-і-Гассета, “...є, мабуть, однією з найплідніших можливостей людини...” [6].

Метафора Ліни Костенко веде в “затекст”, постійно вимагає домислити, розгадати текст, вловити логіку руху поетичного образу. З одного боку, виникає відчуття відкритості тексту, а з другого, – відчуття спресованості. Метафорика як шлях до підтексту й ідеї твору допомагає зрозуміти твір, розшифрувати його. Наприклад, усім відомий образ міфічного давньогрецького героя Сізіфа є символом виснажливої, безрезультатної праці. Міф про Сізіфа знають усі, тому цей метафоричний вираз легко розкриває свій підтекст. Але все значно складніше: духовний світ ліричної героїні, її приховані думки, сумніви, вагання, надії – все це ховається за міфом і переплітається з сучасністю:

...І тільки ми, подряпані Сізіфи,

тябричим вгору камінь-рюкзаки.

(“Тінь Сізіфа”)

Усе це набуває вигляду художніх образів-тропів, насамперед, метафор: генітивів “тінь Сізіфа”, “тінь печалі”, “тінь сторіч”, метафоричних епітетів “горбата тінь”, “трагічна тінь”. Лірична героїня Костенко не раз порівнює себе із Сізіфом. І тоді ніби зникають тисячоліття, і Сізіф стає сучасником ліричної героїні. Він перестає бути міфом, тінню, матеріалізується й стає співвітчизником автора:

Сидить Сізіф і журиться, біда,

...Я знаю, важко. У твоєму віці.

Либонь, я знаю, що й подумав ти:

“Вже краще йти до Бога пасти вівці,

ніж на Вкраїні камінь той нести”.Сізіф ніби розчинився у структурі тексту, став стилетворчим фактором, залишаючись, з одного боку, міфом, а з другого – двійником ліричного героя: “І тінь Сізіфа, тінь моєї долі...”.

Різновидом метафори є й метафоричний епітет (його частотність – понад 340). Можна сказати, що у Ліни Костенко майже всі епітети метафоризовані: “Горизонт піднімає багряним плечем // день...”; “Блакитні вії хата підніма”; “Стоять садів квітучі повені”. У свою чергу, метафоричний епітет – лише частка прозопопеї: “...вишні чорноокі стоять до холодів”; “Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті”.