Метафора, її різновиди та функції в ліриці Ліни Костенко

Перший член такої розкритої метафори – цілком реалістичний: люстра, ми, світ. Другий, тобто той, з чим порівнюють, зіставляють, містить у собі метафоричний сенс. Нерідко під пером Л.Костенко розкрита метафора стає афоризмом:

Життя – це і усмішка, і сльози ці солоні.

І кров, і барикади, і музика Бізе!

(“Іспанка Карменсіта”)

Життя, мабуть, – це завжди Колізей.

(“А затишок співає, мов сирена...”)

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

(“Страшні слова, коли вони мовчать...”)

Поезія – це свято, як любов.

(“Яка різниця – хто куди пішов?”)

Розшифрована метафора в поезії Л.Костенко часто містить метафоричну характеристику, яку суб’єкт її поезій дає сам собі:

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

(“Покремсали життя моє на частки...”)

Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.

(“Яка різниця – хто куди пішов?”)

Ущільненість метафоричного образу не має меж. Наближуючи обидва значення (пряме й переносне), поетеса створює досить рідкісну метафору-прикладку (частотність її вживання – приблизно 20): вечір-мисливець, горобці-хвилини, велетень-художник, яблука-циганки, вітер-голодранець, іноплемінники-дерева та інші. Це різновид розкритої метафори, бо наявні обидва полюси: те, що порівнюють, і те, з чим порівнюють, а допоміжні слова “як, ніби” зникають.

Метафори Л.Костенко своєю удаваною реальністю, зримою виразністю наближаються до симфори – форми метафоричного виразу, в якому опущено посередню ланку порівняння та вказані характерні для предмета ознаки, внаслідок чого образ не названого прямо предмета відчувається як чисте художнє уявлення, що збігається з уявленням про предмет. Термін “симфора” вживає Олексій Квятковський для означення вищої форми метафоричного вислову [3].

У ліричному вірші симфоричний вислів негайно викликає образну уяву не названого предмета, явища, і читач бачить те, що бачить і поет: “як та пташиночка на дроті, // спочине стомлена душа”; “при згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті...”; “виходжу в ніч. Іду назустріч долі”.Розглянемо ще один приклад: вірш “Біла симфонія”. Заголовок твору – це метафора з використанням колоративного епітета “біла”; її весь сюжет розвивається саме у мерехтінні сліпучо білого снігу, тобто метафора реалізується конкретикою. Розповідь про веселу пригоду Л.Костенко вводить у метафоричні рамки: ліс – дрейфуюча шхуна (“А ліс, як дрейфуюча шхуна, скрипів...”). У шхуні – “пливло кохання”. Л.Костенко для зображення руху використовує метафори: порівнявши ліс зі шхуною, автор пише про вітрила, нанизуючи на них ще одне метафоризоване порівняння: “Завіяні снігом вітрила звисали, як біла гичка...”. Таким чином, виникає метафора в метафорі. Через деякий час знову з’являється шхуна вже у спогадах героїні: “Я тільки сніг пам’ятаю, // отой, що давно розтанув”; “Білу симфонію снігу. // Шхуну, в сніги закуту”.