Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської
«Творення нарації про минуле для Вайта, - стверджує дослідниця, - є звідним до «поетичного акту» [1, с. 92]. Останній формує відповідне для письмового твору історичне поле, історію «винаходить» історик.Теорія тропів, як твердить Доманська, найбільш затребуваний елемент теорії Вайта, надихається міркуваннями Дж. Віко. Троп (грец. тропос;) розуміють як поворот, зміну, перехід. Так само як Віко описував історію світу як перехід крізь чергові фази, що характеризуються різними тропами (епоха богів – перехід від метафори до метонімії: епоха героїв – від метонімії до синекдохи; епоха людей – від синекдохи до іронії; повернення), так і Вайт пише про трансформацію способу мислення про минуле, розуміючи його, власне, у категоріях трансформації тропів (метафора, метонімія, синекдоха, іронія). Характерною ознакою тропології Вайта є ієрархія між тропами, серед яких, на його думку, найважливішим є іронія (метатроп) [1, с. 91 - 93].
У підсумку Доманська підкреслює вже знайомий нам висновок, що концепції Вайта похитнули об`єктивний статус історичного знання, указавши, що його джерелом є не дійсність (минуле) як така, але її інтерпретації [1, с. 93].
Наступний розділ («Від мови до досвіду: філософія історії Франкліна Р. Анкерсміта») є найрозлогішим у першій частині. Тут йдеться про творчість одного з найбільш контроверсійних, але, на думку Доманської, і «найбільш натхненних нині в англомовному світі філософів історії» – голландського дослідника Франкліна Р. Анкерсміта. Останній, визнаний за наступника і продовжувача традиції мислення Г. Вайта, проте воліє говорити про наративізм уже з префіксом «пост».
Амбіції Анкерсміта, за Доманською, сягають не лише написання нового розділу в книзі про історію, але також і в книзі про історію філософії [1, с. 103]. З цією метою він пробує поставити в центр дослідницької уваги категорію історичного досвіду. Утім, такі претензії, як видається, явно гальмуються (чи то не виглядають переконливо) тим, що «історичний досвід» є «одним з найменш з`ясованих понять, якими диспонуємо» (Г. Гадамер). І хоч йому лестить титул «філософського єресіарха», вправи маститого філофософа з посиланнями на трактат «Про душу» Аристотеля та балансуванням на межі з метафізикою нагадують швидше ехетplит середньовічного схоласта. Словом, якщо у Вайтовській «поетиці історії» мимоволі вбачаю ухил від історії в епіку (такий загалом милий багатьом історикам), то естетизація історії Анкерсмітом веде в антикварну лавку чи-то в музей. .Якщо Вайтові зауваження про фіктивність поняття «історична істина» розхитують об`єктивний статус історичного знання (йому хіба вперше?), то Анкерсміт узагалі пропонує як альтернативу історії й тексту пам`ять і пам`ятник (релікт минулого) [1, с. 116], зводить історію до травматичного досвіду.
Не секрет, що втіха для ока та тіла, безперечно апологізована сучасною культурою, зумовлює доволі неоднозначні наслідки. Отже, примара історії-мавзолею («башти зі слонової кістки») й історика-бодісатви, що явно майорить на обріях Анкерсмітових міркувань, викликає природні сумніви в позаестетичних цінностях останніх.
Доманська пише, що «Анкерсміт усвідомлює, що вийти на той терен – це донкіхотство, тому... дуже уважно вибирає поле битви...[курсив мій —Д.В.]» [І, с. 109]. Гадаю, що авторка лукавить, адже останнє цілком суперечить поняттю «донкіхотства», адже герой Сервантеса якраз місць, де б явити своє лицарство, не добирав. На завершення розділу авторка констатує, що для багатьох критиків концепція історичного досвіду, запропонована Анкерсмітом, є неприйнятна [1, с. 119]. Утім, вона справді надихає різноманітні «альтернативні» дослідження, адже в лавці естета-антиквара толерується все. Доманська наводить численні приклади, але пов`язання конкретних праць чи історіографічних течій напрямків з Анкерсмітовими ідеями не виглядає цілком переконливим, адже апологія дивацтва річ доволі тривіальна. Головне значення філософії історії Анкерсміта, у викладі його польської учениці, я вбачаю, однак, у щирому бажанні, «аби шоу тривало», у його напруженому пориві в майбуття. Крім того, ми дізнаємось, хто надихнув «романтизуючий постмодернізм» Еви Доманської, адже Анкерсміт свій постнаративістський підхід називає «новим романтизмом» або сенситивізмом [1, с. 99].Частину II книги Доманської («Категорії») можна назвати технічною. У ній авторка зупиняється на понятті «досвіду» (розділ перший «Розуміння досвіду у філософії й антропології»), яке переносить дослідника з площини візії «суб`єкт-об`єкг» на візію «суб`єкт-суб`єкт», у якій «дослідник» і «тубілець» «через діалог домовляються про певну спільну візію дійсності» [1, с. 135]. Другий розділ («Діалог з «іншим») великою мірою базується на аналізі концепції діалогу в металінгвістиці М. Бахтіна. У третьому ж («Зустріч у міжсвітах») робляться безпосередні висновки з пропозицій Бахтіна в площинах історичної та антропологічної візій. Доманська критикує і відкидає такі варіанти взаємовідносин історика-антрополога з досліджуваною дійсністю (минулим), як емпатія (що веде до проекції власних поглядів дослідника на «іншого») та «об`єктивний» підхід (що проминає будь-який контакт із суб`єктивною минулою дійсністю). Єдино прийнятним для неї є підхід діалогічний, об`єднання обріїв дослідника й досліджуваного, їх взаємопроникнення (а не підкорення чи усереднення). «Гібрид – марення поетів і художників, – пише Доманська, — єдино можливий вихід поза протистояння» [1, с. 150].
Проблему діалогу з минулим дослідниця, слідом за Емануелем Левіна-сом, пропонує розглядати не як епістемологічну, а як етичну. Історик має володіти універсальними ціннісними (моральними) координатами, у яких він і розглядає минуле. «Завдяки такому підходові, – пише Доманська, – центр ваги пересувається на історика, а суд над історією є судом над свідомістю історика. У цьому суді досягається своєрідний katharsis як людей з минулого, так і самого історика, який очищує від звинувачення в «заблуканні». Цей етичний вимір стає основою аналізу конкретних творів у жанрі «мікроісторії», чому присвячена частина III праці Доманської («Проби»). Сама авторка вважає її найважливішою частиною своєї книги, адже аналіз конкретних історичних текстів «тестує» придатність її підходу [1, с. 158].