Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської
До речі, виразно «ідеологічним» виглядає переконання у «світлості» останнього, що є вихідним пунктом міркувань Доманської.
Симптоматично, що прикметник «новий, -а, -е» є, либонь, найчастіше вживаним у тексті твору. Настанови авторки – свідомо оптимістичні і, на відміну від чималого гурту інших спостерігачів, позбавлені умовного способу (що зовсім не творить, утім, мови лозунгів і плакатів). Становлять вони, власне, справжній «символ віри». Усе це, безумовно, приваблює (якщо не відразу захоплює) читача, втомленого грою барв сучасної теоретичної історії, що від тривалого споглядання зливаються в суцільну брудну пляму (у добу, що ще не знала теперішнього рівня візуалізації культури, казали про писання «сірим по сірому»). Шлях «спасіння», усіяний парадоксами та одкровеннями польського критика історіографії, чекає героїв (апостолів?), хоч пані Ева й наголошує на приватності обраного маршруту.
Міфологічний розмах думки Доманської ворожий будь-яким схоластичним чи то професійно-спортивним обмеженням дослідницького поля. Авторське «я» сміливо вихлюпується на простори Всесвіту (історичного континууму), за ним гучно дзвонять усі «дзвони» Гемінгуея. І хоча, за словами дослідниці, «мова й метод» її книжки «належать вже до минулого («старого світу»)», саме вони (як добре відомо всякому, хто живе після Маркса, Фрейда чи Вебера) надають значної переконливості накресленим «контурам майбутнього» [1, с. 8]. Завдяки їм спроба в «перетворенні банальності» знайти щось «стале, незмінне, безсмертне» у світі, де все здається «зникаючим, пошматованим, відносним» [1, с. 11], виглядає ефективною чи принаймні ефектною.
«Антидотом» на тупики постмодерністичного дискурсу, якому, за власним визнанням, дослідниця завдячує своїм інтелектуальним розвоєм, визнається романтизм. Постмодерн, за Доманською, є явище перехідне, діагноз, але аж ніяк не ліки. Вона переконана, що «існування культури є гарантоване пошанування сфери святості» і лише романтизація світогляду спроможна вдовольнити «голод sacrum, а також вказати можливості освячення людини й життя» [1, с. 13-14].
«Сповнену надії» Метафору початку Доманська, слідом за Дж. Віко, протиставляє просякнутій «гіркотою нездійсненного» Іронії кінця. Світ нового початку, Нову еру, дослідниця окреслює так:
«Перехід, трансмутація, переміни є важкими (якщо взагалі можливі) для подання. Окреслюються, отже, їх симптоми, які, у випадку переходу від новочасності до Нової ери, маніфестуються в засадничій зміні способу мислення про світ та зміні характеру культури. Полягає остання, між іншим, у переході від культур національних чи континентальних до глобальної світової культури, керованої через медіа – з одного боку, і до локальних культур, опертих на традиції, повернені до ідеї caritas (деякі мовлять про повернення до культур племінного характеру), з іншого. У цій новій поставі є ця культура, у якій центр ваги пересувається з часу на простір, зі слова на образ, 3 логосу на ерос, з первня чоловічого на жіночий, з метафори боротьби на метафору народження, з пізнання на переживання, з Розуму на тіло, зі знання на мудрість, з історії на міф. Ці пересування пов`язані також з воланням про інше співвідношення між світом і людиною. Не має це бути співвідношення типу пан-невільник (Гегель), але взаємна залежність, оперта на органічній тотожності. Світ наступаючого нового тисячоліття має бути не "чужим", але приязно відкритим для людини – свого приятеля. Антропоцентризм належить вже до минулої епохи. Зміни ці тягнуть за собою засадничі переформулювання підходу до способів осягнення знань (може бути, нині йдеться швидше про пошуки мудрості), а також до досліджень і стилю писання про їх наслідки» [1, с. 17 -18].
Усвідомлення епохальної новизни змушує спостерігача заново оглянути дослідницький арсенал гуманістики, – гадає Доманська. Вона з симпатією говорить про сучасні спроби вийти поза межі знайомої науковості та критику тези про всевладність Розуму. Нагадує, що фундаментальні абстракти – Розум, Наука, Історія – не вмирають, але змінюють свій зміст від епохи до епохи. Розум як єдине джерело пізнання виглядає для дослідниці непереконливо. Більшу плідність вона визнає за досвідом-випробуванням світу, її зацікавлення викликає знання, яке «входить» через тіло; інтуїція; відчуття, отримані через пограничний досвід (піднесення-одкровення, травма). Історіографія та філософія історії має внести свій вклад у пошуки сенсу, «однієї з небагатьох вартостей, що зберегла універсальний вимір» [1, с. 18 - 19]. Доманська бачить виразні паралелі між «заплямованим шоком чорної смерті століттям XIV і просякнутим жахом війн і тоталітаризмів століттям XX». їх спільною ознакою є Іронія й настрої «гіркої меланхолії» [1, с. 19 - 20].Далі авторка намагається дати конкретнішу відповідь на питання «якої історії потребує сьогодення?» її симпатії виявляються на боці так званої «альтернативної історії», відгалуження «нової культурної історії». «Альтернативність», однак, вона бачить не в координатах «що було б, коли» і не в сенсі двох взаємовиключних можливостей, але в зв`язку з латинським alter – відмінний, інший. Мікроісторії, студії з історії повсякденності дослідниця вважає найвідповіднішою формою презентації альтернативної історії.
Метою останньої, як її розуміє Доманська, є «візія світу повного пошани й толеранції до відмінності іншої людини; світу інтимного, повного почуттів і цінностей, які оперті на спільностях людей, які подібно відчувають)». Це тип історії спрямований у «бажане» майбутнє, яке він співтворить через «акт мови» [1, с. 21].