Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської

Причому дослідниця не претендує на закріплення з таким способом історієписання титулу «єдино вірного», йдеться їй лише про легітимацію цього шляху як «одного з можливих». Не закриває вона очі на те, що дехто вважає альтернативну історію за. тупик, за тип історії, що вже «виконав своє завдання й має залишити по собі почесний розділ в історії історіографії» [1, с. 23]. Утім, заради становлення «нового світу», процесу; у якому дослідниця претендує брати участь, вона змушена не зважати на певну «інтелектуальну сирість» власної позиції. Історію Доманська воліє трактувати як «рефлексію над людиною (філософія), як оповідь, що показує, ким є людина (антропологія) і як це є бути людиною (етика)». Дослідниця вітає презентизм та «етичний поворот», що опановують історичні студії з 90-х рр. XX ст. Претендує вона на проникнення в питання про добро й користь історії [1, с. 23].

Натхнення Доманська шукає в традиціях спекулятивної філософії історії, екзистенціалізуючій і в дечому моралізуючій історіографи XIX ст. Особа історієписця також привертає її пильну увагу. Вибір фаху історика Доманська вважає «не стільки вибором кар`єри, скільки вибором екзистенціальним» [1, с. 24].

Загалом, свій метод дослідниця визначає як «інтелектуальне браконьєрство» та «інтерпретаційний еклектизм». Вона воліє не обмежуватись дисциплінарним полем і «черпати натхнення з усього, що може вивести ... на якійсь цікавий слід» [1, с. 25].

Доманська пише: «Для мене істотно було, щоб не тільки задати собі питання: «що хочеш знати?» (якщо взагалі моєю ціллю є пізнання), але передусім чи існує якесь «нащо» щось хочу знати? Питання це підказує мені, якими методами маю послуговуватись, шукаючи на нього відповіді. У книжці цій пізнання є однак не метою, але знаряддям. Коли б написала, що приймаю тезу, що воля пізнання дорівнює волі володіння, обмежила б свою цікавість. У своїй сутності пізнання є знищуюче, спокушає мене однак прагнення володіння знанням (Чи ж прагнення не має більшої вартості пізнавчої, аніж: само пізнання?). Може бути, у майбутньому важливішим від пізнання (історія) стане розпізнання (пам`ять) [1, с. 25].

Дослідниця вважає одною з цілей своєї праці звернути увагу на альтернативні підходи до мислення про історію, пропоновані теорією літератури, антропологією, психоаналізом, семіотикою, теологією. Зауважує, що її розвідка пов`язана передусім з англо-американським історичним дискурсом [1, с. 26].

Переосмислення банальностей, аксіом-універсалій людського знання, має для Доманської значення стежки за межі канону «сцієнтичної науковості». Сучасне розуміння науки вона вважає «не- або антисцієнтичним» і погоджується з думкою Ути Даніель. що вимога науковості стала фетишем і часто трактується не як шлях до цілі, але як ціль сама по собі і, що «цей фетишизм методологічний не повинен супроводжувати нас у дев`яностих роках» [1, с. 27].

Дослідниця свідома, що «відхід від новочасності для багатьох означає ... крок у бік метафізики». Утім, сподівається, що пропоновані Гайденом Байтом поетичні підходи до минулого або розуміння естетичне, яким оперує Франклін Р. Анкерсміт, чи також прийнята самою авторкою етична перспектива (або «естетика етична») «підкажуть цікавіші розв`язання» [1, с. 28].Доманська пише: «Залишаючись у межах течії текстуалізму, адаптую теорію Байта і в аналізах вибраних творів сучасної історіографії приймаю тезу, що історія є родом письменства, який з літературою поєднує ознака поетичності. І тому в книжці цій не піднімаю дискусії на тему джерельної чи фактографічної вартості праць аналізованих істориків. Цікавить мене передусім, отже, їх тематика, фабула, герої, спосіб їх представлення, стиль письменства альтернативного, особа автора-історика і його вправність в нарації. Пропоную, отже, інтерпретувати цю книжку як утвір літературний. Зрештою, не цікавить мене дискусія про з`ясування фактів, але питання значення, сенсу, розуміння історії, а також способи її представлення. Не значить це однак, що недооцінюю кінцевої потреби мовлення, наприклад, про правду в контексті історичних міркувань. Цікавить мене однак «правда екзістенційна», натомість «правда історична» (чи радше історіографічна), так як і сама історія, пов`язана є з суб`єктивною візією дослідника, що означає, що є вона так само релятивна, як і верифікована. При такому підході правда визнається не стільки як щось «дане», скільки як результат переговорів, які точаться між: різними спільнотами істориків. Спирається вона, таким чином, на консенсус грона істориків, які в даному часі керують політикою витлумачення. Можливо, однак, варто було б замість про правду мовити про влучність інтерпретацій» [1, с. 28 - 29].

По формальному вступі Доманська знайшла за потрібне помістити есе-впровадження під назвою «Прощання з новочасністю», у якому, згідно із задекларованим раніше принципом уісторичнення будь-яких міркувань, подає нарис розвитку сучасних історичних ідей на широкому культурному тлі. У підсумку дослідниця подає таку характеристику сьогодення: «Дев`яності роки демонструють, що пройшли вже ми фазу «переоцінки визнаних до того часу цінностей» (можливо, втім, що ці цінності підважуються лише у сфері теорії). Постмодернізм скінчився (чи радше вивершився), адже вичерпалась потуга його натхнення. «Єретики» стали класиками. Певні тренди й категорії були включені до царини гуманістичної думки й нині вважаються за «ортодоксію». Постмодернізм не був – як бажали деякі – тільки проявом декадансу, який з`явився разом із кінцем епох, але став відбиттям фундаментальних змін, що відбулися в способі мислення й споглядання світу, а також результатом підваження до того часу обов`язкових методів його пізнання. Постмодернізм вважається за конденсацію симптомів переходу до нової епохи. Не був він, однак, часом деструкції, але радше реконструкції, а тому періодом творчим. Виконав своє завдання – викликав шок. Впровадив хаос. Якоюсь мірою негативне розуміння хаосу є відносно нове. В античності хаос становив фундамент народження космосу (порядку). Можливо, варто, отже, покликати е цьому місці поняття палінгенези, відродження, нового начала. Постмодернізм сигналізує ситуацію кайротичну, «відповідний час», аби почати наново» [1, с. 44 - 45].