Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської

Дослідниця ще раз докладно формулює тези про історію-футурологію [1, с. 46], про розширення меж науки поза кордони Розуму [1, с, 46 - 49]. Каже про потребу метанарації, яка лише й уможливлює орієнтацію людини у світі, та про етичний вимір міркувань про минуле [1, с. 49 - 50]. У частині І твору Демонської («Інспірації») демонструється процес антропологізації й текстуалізації сучасної історіографії. У вступі до неї привертає увагу характеристика «нової культурної історії» (для авторки –«альтернативної історії») у зв`язку з традиційною культурною історією рубежу XIX - XX ст. (основні ознаки – відхід від бінарних схем та деконструкція, показ недостатньої адекватності звичних понять та термінів, «мініатюризація» обраних перспектив); показ new cultural history як специфічної «метадисципліни» з окресленням її регіонально-тематичних клонів – італійської мікроісторії (за якою визнається пріоритет теоретичного уконституювання), третього покоління французьких «анналістів», німецької історії повсякденності (Alltagsgeschichte), американської антропологічної історії. Теорія й практика останньої опиняється в центрі уваги першого розділу цієї частини («Історія і антропологія»). Дослідниця подає невеликий нарис історії стосунків між історією й антропологією як науковими дисциплінами. їх інтенсивне зближення вона датує 50-ми рр. XX ст. і пов`язує з іменами Едварда Е. Еванс-Прітчарда та Кліфорда Гіртца. Причому завважує, що істориків вабить передусім символічна антропологія, яка «підсовує нові дослідницькі питання та пропонує нові інтерпретації культури» [1, с. 65].

Орієнтуючись на антропологів, історіографи намагаються представити минуле «з тубільного погляду». Причому великі надії тут покладаються на судові документи, завдяки яким, за цитованим твердженням Міхеля Кунзе. «давно забуті жінки й чоловіки є повернутими до життя» [1, с. 68].Доманська порівнює роль в антропології праць К. Гіртца, який говорив про фікційність (але не фальшивість), сконструйованість знань антрополога, з роллю теорії Г. Байта в історіографії. Вона вважає, що обидва дослідники «похитнули об`єктивний статус антропологічної/історичної науки, вказавши, що її джерелом не є дійсність (минуле) як така, але її інтерпретації» [1, с. 70].

Доманська гадає, що сучасні антропологи відходять від метафори «культурної трансляції», адже відмінність є неперекладна. Порятунок вона бачить у категоріях зустрічі, діалогу й «зносин» (Aufhebung), у спогляданні замість з`ясування [1, с. 71].

Далі дослідниця розмірковує про плідність контактів історії та антропології, її вона бачить, зокрема, у площині розширення тематики історичних досліджень, запозичення методів дослідження малих спільнот, духовного життя нижчих верств давніх суспільств тощо. Утім, перший розділ частини І значною мірою є лише впровадження, диверсія-пролог, аби яскравішою була демонстрація літературознавчих інспірацій сучасної історичної науки, милих серцю авторки книжки. Відтак, два наступних розділи пропонують нам нарис історії так званого «лінгвістичного повороту» в гуманітарних дисциплінах загалом та в історіографії, зокрема, а також базовані на його досвіді сучасні вирішення контроверсійних проблем історичного знання.

Перший з них («Історія і теорія літератури») має три підрозділи. («Роланд Барт і дискурс історії», «Поетика історичного письменства Гайдена Вайта», «Метаісторія»: культовий твір наративізму»), у яких послідовно розгортається «генеалогія» та дискурсивне поле наративістської філософії історії.

Від Вартових міркувань Доманська виводить «заколотницькі» гасла наративістів: «минуле доступне нам єдино через тексти; історична дійсність є конституйована в тексті; минуле, яке передає дана нарація – це одна з можливих його версій» [1, с. 81]. Іншою спадщиною структуралізму й постструктуралізму в канонах наративістичного мислення визнаються такі літературні помисли, як використання літературних стратегій для аналізу історичних текстів; мовлення про історію як про дискурс; звернення уваги на символічність твору (історичний текст визнається за відкритий і обернутий багатьом сенсам); дослідження тексту як цілості (так зване глибоке відчитання, адже в тексті все є значуще: не лише сам текст, але й розміщення ілюстрацій, оформлення титулу, подяки, епіграф, склад сторінки, застосований шрифт і т. д.); постулат дослідження нарації як такої (аналіз структури історичної нарації); гасло «історія є тим, що про неї пишемо, а не минулим самим по собі» і т.д. [1, с. 81 - 82].

Другий підрозділ оповідає про становлення поглядів відомого американського медієвіста, історика ідей і критика культури – Гайдена Вайта. Останній, зокрема, уважає, що всі історії суть фікції (розуміючи слово «фікція» в його оригінальному, класичному значенні – як формування, творення), відтак можуть бути правдивими лише в сенсі метафоричному, у такому сенсі, у якому метафори можуть бути правдивими. Вайт стверджує, що, оскільки минуле як об`єкт наших безпосередніх відчуттів не існує, не можемо його досліджувати емпірично. Єдиною ниттю, що в`яже істориків з минулим, – це джерела. Утім, коли історик здійснює їх критику, він порівнює події, відбиті в них, не з дійсністю, про яку мовить, але зі своїми про неї знаннями за іншими джерелами, а також інтерпретаціями інших істориків. Твердження, відбиті в наративі, можуть бути, отже, верифіковані лише співвіднесенням їх із відмінними візіями. А це не дає жодної гарантії правдивості, адже в гру входить тут елемент позапізнавчий – ідеологія, переконання історика, пануюча система влади тощо. Так само «базовість» факту не існує сама по собі, але є встановленою групою дослідників, що наразі керують політикою витлумачення. Тому також немає проблеми з правдою, існують лише клопоти з вірогідністю й ретельністю інтерпретації. На думку Байта, найбільшою проблемою є «амбівалентна етичність» істориків [1, с. 87 - 88]. Останній підрозділ аналізує одну з біблій наративізму «Метаісторію» Г. Вайта [2]. Особливо докладно розглянутий Доманською теоретичний вступ до цієї праці – «Поетика історії». Вона зауважила, що теорія Вайта, яку сам автор називає «поетикою історичного письменства», складається з трьох частин: теорії тропів (тропології), яка постає як теорія дискурсу (а не фігур риторичних); теорії історичного тлумачення і теорії історіографічних стилів [1, с. 90].