Драматична творчість Лесі Українки

Непереможно прагну я поставить

там високо червону короговку,

де й сам орел гніздо не сміє звить!

Через чотири роки Принцеса вручає робітникам чер­воне покривало з словами:

Візьміть моє червоне покривало,

не день, не два його я шовком шила,

а золотом рубила у неволі,

співаючи невільницькі пісні,

чекаючи просвітлої години.

Тепера час — пора покрасуватись

мережанці.

Письменниця великого творчого діапазону, Леся Ук­раїнка в своїх драмах буремних років революції головну увагу приділила найгострішим питанням політичної ідей­ної боротьби трудящих мас.

1905—1907 роки в драматургії Лесі Українки — роки невеликих творів, одно- або двоактних поем, діалогів. У ці роки поетеса виробляє бездоганну техніку діалога, засно­ваного на залізній логіці розвитку думки. Закінчився період становлення драматурга, відтепер Леся Українка вже виступатиме як зрілий майстер драматургії, кожен твір її становитиме визначне явище в історії української літера­тури.

Найбільший свій твір — драму «Руфін і Прісцілла» — Леся Українка писала протягом 1906—1910 років. У «Руфіні і Прісціллі» вона розвінчала основи, теорію і практи­ку християнства як релігії упокорення, соціально ворожої прогресові.

Питання, підняті в «Руфіні і Прісціллі», і далі непокої­ли думку великої поетеси. Тема великих роздоріж і шукання єдино вірного шляху до соціального визволення певною мірою втілилася і в творах, написаних у період реакції, зокрема в драматичних поемах «На полі крові» і «Йоганна, жінка Хусова».

В драматичній поемі «На полі крові» Леся Українка затаврувала народним презирством зрадників і саму мож­ливість зради, чим рішуче виступила проти тих письменників-декадентів і ренегатів, які силкувалися «виправдати» зрадництво.

1909 року Леся Українка остаточно закінчила розпоча­ту ще 1897 року драматичну поему «У пущі» — трагічну повість про «одважного, вільного і непримиренного, покір­ного тільки правді і красі» скульптора, талант якого по­ховано в пущах Північної Америки, повість про «похова­ного артиста» (один з варіантів назви твору). Цей твір переконливо доводить, що особистої свободи митця не досить для того, щоб його талант зростав і розвивався. Осо­биста свобода митця в капіталістичному світі ілюзорна, облудна.Давня мрія Лесі-Українки— написати твір, у якому б вона щедро використала багатства народної фантазії, вті­леної в повір'ях, переказах, легендах і піснях, добре відо­мих їй ще з часів побуту на Волині, була здійснена в ге­ніальній драмі-феєрії «Лісова пісня», написаній влітку 1911 р. в Кутаїсі. У ній втілилася любов поетеси до рід­ної Волині, її краси, роздуми над долею і безсмертям твор­чих сил українського народу. Мавка пробуджує в Лукашеві незнані йому, приховані почуття краси, музики, незви­чайний талант. Мавчина боротьба за людяне в людині, за людину — вінець досконалості природи — ніби закін­чується трагічно. Лихо спіткало людей. Помер дядько Лев — знавець лісових таємниць, втілення народної муд­рості; нещасливим було кохання Мавки і Лукаша, а сам Лукаш замерз у лісі. Проте Мавка має в серці «те, що не вмирає». Навесні знову оживе вона зеленою вербицею — і нові люди гратимуть нових пісень, вслухатимуться в ме­лодії, що виникатимуть у шелесті вербових гілок, у співі сопілки. Життя не можна вбити, як не можна вбити віч­но живе прагнення людини до волі, до щастя, до творення краси. В цьому й полягає життєстверджуюча ідея твору Лесі Українки. «Але й зимі на світі є кінець»,— закінчи­ться «осіння казка», оживе в новому світі і Принцеса, і Мавка — постать з іншого, омріяного світу.