“Мадрід і його роль як культурно-історичного центру світового значення”

Генеральні кортеси стали двопалатними: перша палата - конгрес депутатів, стала обиратися загальним голосуванням і налічувала 350 членів, друга – сенат, обиралася більш обмеженим кругом виборців і включала 208 сенаторів. Королю надано право виносити прийняття законів на всенародний референдум, розпускати кортеси, призначати прем'єр-міністра і п'яту частину сенаторів.

У грудні 1976 року “Закон про політичну реформу” був затверджений на референдумі. Більш як 94% його учасників проголосувало «за» - це був великий успіх у розвитку демократії.

Напередодні виборів в кортеси були легалізовані політичні партії. До основних партій належали: союз демократичного центру, який очолював прем'єр-міністр А. Суарес; права, постфранкістська партія “Народний альянс”, заснована ще в 1879 році, і Комуністична партія Іспанії, легалізована в квітні 1977 року. Між партіями була досягнута згода з основних питань. Хоча соціалісти і комуністи завжди виступали за республіку, вони визнали стабілізуючу роль монархії в цей важкий час і погодилися відновити традиційний національний прапор і гімн.

У виборах, що відбулися в квітні 1977 року, взяли участь 18 млн. чоловік. Це були перші демократичні вибори з 1936 року. Вони принесли партії Суареса 165 місць в конгресі депутатів і він знов очолив уряд.

У конструктивному дусі протікав процес вироблення нової конституції. Прийнята кортесами після тривалого обговорення, вона була схвалена на референдумі в грудні 1978 року. Конституція проголосила основною метою створення суспільства передової демократії, характеризувала Іспанію як правову державу, що забезпечує громадянам свободи, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Іспанія оголошувалася парламентською монархією, церква відділялася від держави, але власті зобов'язувалися підтримувати нормальні відносини з католицькою церквою і іншими концесіями. Після активізації конституції, пранувалися нові вибори 1979 року. Після них авторитет Суареса почав швидко падати, почали вважати, що він не спроможний керувати демократичною державою. У січні 1981 року йому довелося піти у відставку.

На чергових виборах в 1982 році повну перемогу отримала ІСРП. За неї проголосувало понад 10 млн. виборців, майже удвічі більше, ніж три роки тому, вона отримала абсолютну більшість місць в кортесах, а СДП фактично розпалася. Але новому уряду не вдалося зменшити високий рівень безробіття і скоротити інфляцію.

Процес демократизації в Іспанії співпав з часом найглибшої економічної кризи за весь післявоєнний період. Проте за півтора десятиліття прискореного промислового розвитку, Іспанія зуміла перетворитися на індустріально-аграрну країну і зайняти місце в десятці провідних промислових держав капіталістичного світу.У 1982 році валовий національний продукт Іспанії збільшився в порівнянні з серединою 50-х років в 5,5 рази, а з розрахунку на душу населення в 4,1 рази. У 80-х роках по темпах промислового зростання Іспанія поступалася серед капіталістичних країн світу тільки Японії. У структурі промисловості висувалися базисні галузі – чорна і кольорова металургія, енергетика, нафтопереробка. Значних масштабів розвитку набула хімічна і машинобудівна промисловість, особливе виробництво судів і автомобілів, електротехнічних товарів і фармацевтика. Іспанія стала світовим експортером цементу, верстатів, устаткування для текстильної промисловості, медикаментів, а також поліграфічної продукції і виробів легкої промисловості. Важливою для Іспанії галуззю міжнародної спеціалізації став туризм.

Що ж до культури, яка була знищена за часів режиму Франко. То зараз Іспанія має в своєму розпорядженні досить широку мережу засобів масової інформації і спеціалізованих видань. В цілому в країні виходить 126 щоденних газет і 900 щотижневих і щомісячних журналів на різноманітну тематику, також існує 18 радіостанцій і ряд приватних радіоканалів.

Що ж до зовнішньої політики країни, то зараз Іспанія є членом ООН, НАТО, та ЄС, в який вона вступила в 1986 році. Це сприяло її модернізації, економічному зростанню і впливу на європейську політику.

У цьому розділі розглядалося положення всієї країни в різних політичних режимах. Це обумовлюється тим фактом, що якщо розглядати окремо Мадрід, то неможливо буде побачити цілу картину політичних змін. Також тим фактом, що у відновленні демократії або боротьбою з диктатором приймали участь всі міста, а не тільки Мадрід. Звичайно, що найважливіші засідання, референдуми, наради і мітинги народу проходили саме в цьому місті, оскільки воно є столицею і політичним центром. Але до уваги повинен прийматися і той факт, що джерело демократія – народ, народ не тільки Мадріду, але і всієї країни.