“Мадрід і його роль як культурно-історичного центру світового значення”

Проте, в міру наростання опозиційного руху, почався процес віддалення церкви від режиму, що охопив в 60-х роках як нижче духовенство, так і вище. Це завершилося розривом взаємодій церкви з франкізмом. Після цього церква активно виступала з критикою політики режиму.

У середині 50-х років була створена нова політика, яка хотіла покласти край розколу країни, всім протиріччям і ненависті, і була названою, політикою національної згоди. Метою цієї політики було мирним шляхом, без нової громадянської війни і кровопролиття, покінчити з диктатурою. Поступово, в результаті наростання опозиційного руху, включення в нього все нових і нових груп і течій, пошуків опозиційних форм співпраці і її спроб виробити єдину платформу боротьби з диктатурою, режим замінився і все ширше почав проникати в широкі маси іспанського народу. Ідея ліквідації франкістського режиму мирним шляхом на основі національної згоди отримала широку підтримку.

Перший серйозний крок до зближення опозиційних сил був зроблений в червні 1962 року на нараді представників буржуазних партій і соціалістів в Мюнхені. На ній було висунуто 5 умов переходу Іспанії від диктатури до демократії, таких як: створення в країні демократичних інститутів, забезпечення гарантій прав людини, визнання прав національних груп, забезпечення профспілкових свобод і право на опозицію.

До початку 70-х років Франко позбувся підтримки значної частини тих сил, які його підтримували майже чотири десятиліття і до цього часу, опозиція вже почала виступати єдиним фронтом.

Складне положення, що склалося у верхніх ешалонах влади, посилювалося ще й могутніми виступами робочого класу, студентства, католицьких кругів, інтелігенції, середніх поршарків, що вимагали справжньої демократизації.

Франкізм, як політична і ідеологічна система повністю себе вичерпала. Її відкидали і пануючі класи, і народні маси. Необхідність змін розуміли всі, навіть найбільші його прихильники. У цій атмосфері 20 листопада 1975 року помер 82-річний диктатор. Його поховання супроводжувалося масовими маніфестаціями в Мадріді і в інших містах.22 листопада принц Хуан Карлос, що став головою держави, був коронований королем Іспанії під ім'ям Хуан Карлос I. Після смерті Франко в країні почався підйом масового демократичного руху. Передові загони робочого класу, селянство, середні міські прошарки вимагали поліпшення свого економічного стану, ліквідації всіх франкістських інститутів і повної демократизації суспільства. Противоборство сил, що виступали за оновлення Іспанії, і сил, що прагнули зберегти франкізм без Франко, вступило в новий етап. Різко активізувалася діяльність опозиційних партій і організацій.

Опозиційні партії, що увійшли до демократичної координації, заявили про те, що вони є реальною існуючою владою. Програма опозиційного блоку містила наступні вимоги:

•амністія всіх без винятку політичних в’язнів;

•повне визнання цивільних прав і політичних свобод;

•легалізація всіх без винятку політичних партій;

•негайне визнання профспілкових свобод;

•повне і негайне визнання автономії різних національних областей Іспанії;

•функціонування судової влади відповідно до демократичних принципів.

Процес переходу до демократичної держави протікав в Іспанії, на противагу іншим країнам, мирно, швидко і радикально. Хуан Карлос не хотів зберігати диктатуру, він прагнув бути конституційним монархом сучасної демократичної держави.

Першим кроком до реформ була відставка уряду, успадкованого від Франко. Він розробив програму демократичних реформ, провів часткову амністію в’язнів. Після гострої боротьби, був прийнятий закон про встановлення загального державного права, проголошувався принцип народного суверенітету і політичного плюралізму, ліквідовувалися старі франкістські структури влади.