“Мадрід і його роль як культурно-історичного центру світового значення”

Мадрід – це місто, яке уміє жити подвійним життям, як денним, так і нічним. В місті дуже багато розважальних нічних клубів, крім того, в цей час доби, хто завгодно може спокійно відвідати найбільш великі музеї або замовити екскурсію в Палац. Виключенням нічного життя є тільки галереї, які відчиняються рано з ранку.

Мадрід – це столиця найдивовижнішої країни, яка варта уваги всього світу. Ця столиця пам'ятає, знає і зберігає свою історію і культуру.

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ МАДРІДУ У СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ 2.1 Шлях від диктаторського до демократичного режиму

Переходячи до цього розділу, необхідно стисло охарактеризувати, під чиїм впливом знаходилася Іспанія в ході своєї історії. Отже, в давнину територію Іспанії заселяли ібери, потів тут розселилися кельти. У III столітті велика частина її території була під владою Карфагену, а з II століття до н.е. по V століття н.е. повністю належала величезній Римській імперії. Далі, Державу вестготів, яка існувала з 2-ої половини V століття н.е., ліквідовували араби, що захопили в 711-718 роках майже всю територію Іспанії і створили ряд держав. З VIII століття по XV століття був розквіт мавританських халіфатів, а в XVI столітті почала своє існування колоніальна Імперія, саме тоді починається стрімкий економічний занепад Іспанії, а у війнах з Англією вона втрачає свою морську перевагу. На початку XVIII століття боротьба європейських династій за іспанський престол призвела до війни за іспанський спадок. У XIX столітті відбулося 5 незавершених революцій: у 1808-1814, 1820-1823, 1834-1843, 1854-1856 і 1868-1874 роках. В результаті цих революцій було досягнуто компромісу між консерваторами і лібералами. Цей компроміс виразився в затвердженні конституційної монархії. В 1810-1826 роках досягла незалежності велика частина іспанських колоній в Латинській Америці. У 1890-х роках більшість колоній, що залишалися, в ході іспано-американської війни в 1898 році, перейшли до США і Німеччини. На початку XX століття Іспанія брала участь в колоніальному розподілі Марокко. У 1923 році встановилася військово-монархічна диктатура. 14 квітня 1931 року була повалена монархія, що поклало початок іспанській революції 1931-1939 років, в ході якої в січні 1936 року був створений народний фронт. Громадянська війна, яка тривала з липня 1936 року по березень 1939 року, завершилася встановленням диктатури генерала Франко, який вніс свій режим аж по 1975 рік. У 1947 році Іспанія була оголошена королівством. Після смерті Франко, правив Хуан Карлос I, який зумів замінити диктаторський режим на демократичний.

Особливу увагу в розкритті цього розділу, хотілося б приділити саме цьому переходу, а саме від Франко до наших днів.Режим Франко встановився в Іспанії в результаті кровопролитної, руйнівної громадянської війни 1936-1939 років. В період цієї війни загинуло приблизно 1 млн. осіб, не менш як 500 тис. іспанців мусили залишити батьківщину, рятуючись від помсти переможців. За підрахунками іспанського економіста Романа Тамамеса, в 1939-1940 роках сільськогосподарська промисловість становила лише 21% від довоєнного рівня, а промисловість вцілому – 31%. В 192 містах і населених пунктах було зруйновано до 60% всіх будівель, повністю були знищені 250 тис. квартир і ще 250 тис. неможливо було користуватися. Держава втратила половину рухомого складу залізничних доріг, 30% суднів торгівельного флоту, більш як 70% автомобілей. Прибуток загальної маси працівників у кінці 1939 року впав до рівня 1900 року. Державі знадобилося більш як 10 років для ліквідації лише матеріальних збитків, завданих війною.

Встановивши свій режим, Франко завдав жорстокого терору своїм реальним і потенційним супротивникам. Були заборонені всі політичні партії, що підтримували республіку, такі як Комуністична партія Іспанії, Іспанська соціалістична робоча партія, різні республіканські партії, що ведуть профспілкові організації. Близько 2 млн. іспанців пройшли в перші післявоєнні роки через в'язниці і концтабори.

До 1973 року Франко очолював всі створювані ним уряди, причому міністри його кабінетів ніколи не виступали від свого імені, а тільки як представники голови держави. І на той момент, здавалося б, ніщо не могло поштовхнути цю владу.

Але, поступово почала зростати активність робочого класу в боротьбі з цим режимом. У середині 50-х років виник гострий конфлікт влади із студентською масою, яка вимагала радикальної реформи університетської профспілки. Він поступово наростав і у результаті охопив всі учбові центри країни і мав великий політичний резонанс як в країні, так і за її межами. В кінці 60-х років активним учасником різних опозиційних акцій, таких як, збори, демонстрації, і інше, стає інтелігенція.

До кінця 60-х років Національний рух зайшов у безвихідь. Всі спроби реформувати його в рамках політичних асоціацій, які формально повинні були покласти основу політичного плюралізму у разі відходу Франко, провалилися. До середини 70-х років франкізм практично повністю втратив підтримку ще однієї з своїх найважливіших опор – католицької церкви. Під час громадянської війни і в подальші роки, церква повністю розділяла ідеї Франко, благословляючи режим і його політику репресій, і всіляко демонструючи свої тісні відносини з ним. Особливе місце церкви, в системі франкістських інститутів, було закріплене, підписаним з Ватиканом в 1953 році конкордатом, що надав католицькій релігії виняткові прерогативи і права.